Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Гаразд, може, ти маєш у запасі ще кілька цікавих експериментів, які б ми могли спробувати? — запитав Джуліан і, склавши руки на потилиці, відкинувся в моєму улюбленому кріслі.

— Наразі ні, — відповів.

— Шкода, — зауважив він. — Я вже сподівався, що ти запропонуєш і тата пошукати так. А якщо нам пощастить і ми знайдемо його, хтось іще певніше прибере його зі шляху. А тоді можемо зіграти в російську рулетку з новою чарівною зброєю, яку ти привіз, — і переможець забере все.

— Нерозважливі слова мовиш, — сказав я.

— А ось і ні. Я ретельно зважив кожне з них, — відповів брат. — Ми так довго сидимо тут і брешемо одне одному, що я вирішив сказати, що відчуваю насправді, — має бути доволі весело. Аби побачити, чи помітить хтось таке.

— Як бачиш, ми помітили. А ще звернули увагу на те, що ти нинішній нічим не кращий за старого тебе.

— Яка б версія мене не подобалася тобі більше, а їм обом цікаво, чи знаєш ти, що робити далі.

— Знаю, — відповів йому. — Я маю намір отримати відповіді на низку запитань, пов'язаних з усім, що нас переслідує. Можна почати з Бранда та його проблем.

Повернувшись до Бенедикта, який сидів і витріщався на вогонь, я мовив:

— Бенедикте, ще в Авалоні ти сказав, що Бранд був одним із тих, хто шукав мене після зникнення.

— Так і є, — погодився Бенедикт.

— Усі ми шукали тебе, — зауважив Джуліан.

— Не відразу, — заперечив я. — Спершу це робили Бранд, Джерард і ти сам, Бенедикте. Хіба не так ти мені розповідав?

— Так, — погодився він. — Але й інші шукали тебе, про що я також тобі казав.

Я кивнув і запитав його:

— Чи розповідав тоді Бранд про щось незвичайне?

— Незвичайне? Тобто? — уточнив Бенедикт.

— Не знаю. Я шукаю якийсь зв'язок між тим, що трапилося з ним, та зі мною.

— Тоді ти шукаєш не там, — відказав брат. — Він повернувся й повідомив, що не досягнув успіху. А тоді багато років спокійно сидів тут.

— Це я вже збагнув, — продовжив я. — Але з того, що мені розповідав Рендом, я розумію, що остаточно він зник приблизно за місяць до мого одужання та повернення. І це видається мені дивним. Якщо він не казав нічого особливого, повернувшись із пошуків, то може, бовкнув щось перед зникненням? Або між цими двома подіями? Хоча б комусь? Хоча б щось? Кажіть уже, якщо маєте що!

Дехто обмінявся поглядами, які, одначе, видавалися радше зацікавленими, ніж підозрілими чи знервованими.

А тоді нарешті слово взяла Левелла:

— Ну, я не знаю. Тобто не знаю напевне, чи важливо це.

Усі погляди зупинилися на ній. Доки Левелла говорила, вона взялася повільно сплутувати й розплутувати кінці стрічок свого паска.

— Трапилося це у проміжний період, та й сама подія, можливо, не містить нічого особливого, — вела вона далі. — Але мене це здивувало. Якось давно Бранд прийшов у Ребму...

— Наскільки давно? — запитав я.

Вона насупилася.

— П'ятдесят, шістдесят, сімдесят років тому... Я не впевнена.

Я спробував скористатися приблизною схемою переведення часу між світами, яку виробив за роки довгого ув'язнення. Один день в Амбері — це приблизно два з половиною дні у Тіні Земля, де я перебував у вигнанні. Я завжди намагався співвіднести події в Амбері з власною часовою шкалою, якщо раптом виявляться якісь цікаві збіги. Отже, Бранд побував у Ребмі тоді, коли для мене тривало дев'ятнадцяте століття.

— Хоч коли б це трапилося, — продовжила сестра, — а він прийшов мене навідати. Залишився на кілька тижнів, — вона зиркнула на Рендома. — І розпитував про Мартіна.

Примруживши очі, Рендом схилив голову набік.

— А він не казав чому? — поцікавився Рендом.

— Без подробиць, — відповіла Левелла. — Зауважив, що зустрів Мартіна у своїх мандрах, і натякнув, ніби був би не проти знову вийти з ним на зв'язок. І лише через певний час після того, як Бранд поїхав, я збагнула, що насправді він приїжджав лише для того, щоб розпитати про Мартіна. Ви ж знаєте, яким хитрим може бути Бранд, коли йому потрібно, ніби ненароком, щось вивідати. І тільки поспілкувавшись з іншими, кого він навідував, я почала розуміти, що саме відбулось. Одначе так і не дізналася — навіщо.

— А це доволі дивно, — зауважив Рендом, — адже нагадало мені про один факт, якому я ніколи не приділяв великої уваги. Якось Бранд доволі детально розпитував мене про сина, і трапилося це приблизно в той самий час. Він ніколи не зазначав, що зустрічався з ним чи що йому хотілося б це зробити. Бранд почав жартувати на тему байстрюків. Коли я образився, він попросив пробачення і взявся ставити куди ґречніші питання щодо мого сина — я гадав, що він робить це лише заради ввічливості, щоб пом'якшити неприємне враження. Як ти і сказала, він уміє легко випитувати в людей те, що йому треба. А чому ти раніше ніколи не розповідала мені про це?

Левелла мило всміхнулася.

— А чому б це я мала? — запитала вона.

Рендом повільно кивнув — на його обличчі нічого не відображалося.

— Гаразд, а що ти йому сказала? — він узявсь уточнювати. — Що Бранд дізнався? Що ти знаєш про Мартіна таке, чого не знаю я?