Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Дейдра і Флора рушили до дверей.

— Мої покої найближчі, — сказав Рендом. — Хтось із вас знайде там аптечку. Але єдина крапельниця — в лабораторії на третьому поверсі. Краще я піду і допоможу.

Вони пішли всі разом.

Усі ми здобували медичну освіту — тут і за кордоном. Однак те, що ми вивчили у Тінях, потребувало адаптації під амберські умови. Наприклад, більшість антибіотиків з Тіней тут не діяли. З іншого боку, наша імунна система влаштована інакше, ніж у людей, яких ми вивчали, тож заразитися нам набагато складніше. Та й навіть якщо заразимося, значно швидше оклигаємо. Крім того, ми володіємо глибинними регенеративними властивостями.

Звісно, це вписується у природу речей, адже ідеал завжди має перевершувати свої відображення. Ми, амберити, змалечку знали про це, тому доволі рано здобули медичну освіту. І що б там не говорили про те, що людина — сама собі лікар, а все це походить із цілком виправданої недовіри до всіх решти, особливо до тих, у чиїх руках може опинитися наше життя. Це частково пояснює причину того, що я не кинувся відсовувати Джерарда вбік, щоб самостійно організувати Брандове лікування, хоч і навчався в медичній школі у Тіні Земля лише кілька поколінь тому. А інша причина полягала в тому, що Джерард просто нікого до Бранда не підпускав. Джуліан та Фіона водночас рушили вперед, певно, маючи на думці те саме, але Джерардова ліва рука, наче шлагбаум, перегородила їм шлях.

— Ні, — заперечив він. — Я знаю, що не робив цього, але — більше нічого не знаю. Другого шансу не подарую нікому.

Якби будь-хто з нас отримав таку рану в доброму здоров'ї, то я міг би запевнити, що він виживе, якщо протримається перші пів години. Але з Брандом... у його жалюгідному стані... важко було щось сказати.

Коли інші повернулися з матеріалами та обладнанням, Джерард обмив Бранда, зашив рану і перев'язав її. Він підвісив крапельницю, розбив кайдани за допомогою молотка і зубила, що приніс Рендом, укрив Бранда простирадлом та ковдрою, а тоді знову перевірив його пульс.

— Ну як? — запитав я.

— Слабкий, — Джерард підтягнув стільця і сів біля ліжка. — Хто-небудь, дайте мені клинок — і келих вина. Я досі не випив. І погляньте, чи не залишилося їжі, — я голодний.

Левелла рушила до буфета, а Рендом дістав з полиці за дверима Джерардову зброю.

— Ти збираєшся лишатися тут? — поцікавився Рендом, передаючи йому клинок.

— Так.

— А як тобі ідея перекласти Бранда на краще ліжко?

— Йому добре там, де він лежить. То вже я вирішу, коли його можна переносити. А поки що розпаліть камін. І загасіть кілька свічок.

Рендом кивнув.

— Зараз зроблю, — він підняв ножа, якого Джерард витягнув з боку Бранда, — тонкий стилет, довжина леза котрого не перевищувала сім дюймів. Поклав його на долоню.

— Хто-небудь упізнає це? — запитав він.

— Не я, — відповів Бенедикт.

— І не я, — зауважив Джуліан.

— Ні, — коротко мовив я.

Дівчата похитали головами.

Рендом вивчав зброю.

— Легко сховати — в рукаві, черевику, корсажі. І яка витримка потрібна, щоби скористатися ним просто так...

— Відчай, — зауважив я.

— ...І дуже чітке бачення того, куди ми всі кинемося. Мало не натхнення.

— Чи міг це зробити хтось із охоронців? — запитав Джуліан. — У камері?

— Ні, — відказав Джерард. — Ніхто з них не підходив достатньо близько.

— У ножа чудове балансування для зручного метання, — зауважила Дейдра.

— Так і є, — погодився Рендом, тримаючи кинджал на кінчиках пальців. — От тільки ні в кого з них не було ні зручної позиції, ні нагоди. Я впевнений у цьому.

Левелла повернулася, тримаючи тацю з великими шматками м'яса, половиною буханки хліба, пляшкою вина та кубком. Я прибрав усе з маленького столика і переніс його до Джерардового стільця.

Поставивши тацю, Левелла запитала:

— І що ж тоді? Лишається хтось із нас. Але навіщо комусь із нас бажати його смерті?

Я зітхнув.

— А хто його, по-твоєму, ув'язнив? — запитав я.

— Хтось із нас?

— А раптом він знав дещо, що штовхнуло когось на такі крайнощі, аби ця інформація не виплила назовні? З тієї ж причини його й ув'язнили там, де він був.

Вона насупилася.

— Але в цьому також нема сенсу. Чому б їм просто не вбити його та й по всьому?

Я знизав плечима.

— Певно, з нього була якась користь, — сказав я. — Але тільки хтось один зможе правильно відповісти на це запитання. Коли знайдемо його, тоді й запитаємо.

— Або її, — зауважив Джуліан. — Сестронько, здається, на тебе враз напала неймовірна наївність.

Їхні погляди перетнулися — неначе в парі айсбергів відбилися крижані вічності.

— Наскільки пригадую, — мовила Левелла, — коли вони з'явилися, ти піднявся зі стільця, повернув ліворуч, обійшов стіл і став трохи справа від Джерарда. А тоді добряче нахилився вперед. Підозрюю, що твої руки зникли з поля зору.

— А як я пригадую, — відбив атаку Джуліан. — ти сама стала на зручній для удару відстані, ліворуч од Джерарда. І теж нахилилася вперед.

— Тоді б мені довелося зробити це лівою рукою — а я правша.