Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Місяць уже здолав значну частину небесного шляху, а всередині моєї крипти збільшувалася кількість скалок розбитого скла.

— А інші як це сприйняли? — запитав у мене Ґанелон.

— Передбачувано, — відповів я. — Можу сказати, що Джуліан не повірив жодному моєму слову, хоч навіть сказав, що повірив. Він знає, що я про нього думаю, а сам він не в тому становищі, щоб кидати мені виклик. Не вірю, що й Бенедикт вірить мені — а його прочитати значно складніше. Він вичікує, і, як сподіваюся, сумніви схилять його на мій бік. Щодо Джерарда, то, підозрюю, терпіння його луснуло, і рештки довіри до мене щезли. І все ж він повернеться в Амбер завтра зранку, щоби провести мене до Гаю і забрати тіло Каїна. Не бачу сенсу перетворювати це на сафарі, та все ж радію, що зі мною поїде інший член родини. Щодо Дейдри — вона видається щасливою. Певен, не повірила жодному слову. Але це не має значення. Вона завжди була на моєму боці, а Каїна не любила ніколи. Вважаю, вона тішиться, що я зміцнюю свої позиції. Не можу сказати, чи повірила мені Левелла. Як бачу, їй насправді глибоко начхати, що ми робимо одне з одним. Щодо Фіони, та радше розважається, спостерігаючи за всім. А втім, вона завжди була схильна дивитися на життя зверхньо. Ніколи не можна знати напевне, про що думає ця жінка.

— Ти вже розповів їм про Бранда?

— Ні. Повідомив про Каїна і зауважив, що хочу бачити всіх їх в Амбері завтра ввечері. Ось тоді й порушу питання про Бранда. Маю ідейку, яку хотів би випробувати.

— Ти зв'язувався з усіма через Козирі?

— Саме так, — підтвердив я.

— Є ще дещо, і хочу про це запитати в тебе: у тінистому світі, куди ми заїжджали забрати зброю, бувають телефони...

— Так?

— Доки ми були там, я дізнався про підслуховувальні механізми. Як гадаєш, чи можливо підслухати розмову через Козир? — запитав він.

Спершу я розсміявся, а потім поринув у роздуми про те, який підтекст Ґанелон вкладав у свій здогад.

— Насправді, не знаю, — відказав йому. — Багато що з творінь Дворкіна лишається загадкою. А таке ніколи не спадало мені на думку. Сам я ніколи не намагався. І все ж, цікаво...

— Ти не знаєш, скільки всього є наборів?

— Скажімо, кожен у родині має свою колоду або дві, а ще з дюжина запасних лежить у бібліотеці. Не знаю, чи існують якісь інші...

— Гадаю, можна було багато довідатися, просто підслуховуючи.

— Так. Татова колода. Брандова, моя перша колода, ще одна, яку загубив Рендом... Дідько! А невраховуваних карт розвелося багато! Я не знаю, що з цим робити. Гадаю, слід завести реєстр і проводити експерименти. Дякую, що зауважив.

Він кивнув, і ми трохи пожлуктили в тиші.

— А що збираєшся робити ти, Корвіне? — запитав він.

— З чим?

— З усім. Яких заходів вживатимемо зараз, в якому порядку?

— Спочатку планував пройти Чорною дорогою аж до її витоків, щойно все в Амбері трохи владнається, — відповів я. — Тепер, однак, довелося змінити пріоритети. Хочу якомога швидше повернути Бранда, якщо він досі живий. Якщо ні, — з'ясувати, що ж із ним трапилося.

— Гадаєш, ворог даватиме тобі час відхекатися? Просто зараз він може готуватися до нового нападу.

— Так, звісно. Я думав про це. Оскільки почвар недавно перемогли, відчуваю, що трохи часу в нас ще є. Їм доведеться знову збиратися докупи, зміцнювати сили, переоцінювати ситуацію в контексті нашої нової зброї. Наразі планую встановити низку пунктів спостереження вздовж дороги, щоб про нові їхні вилазки нас попереджали заздалегідь. Бенедикт уже погодився здійснити операцію.

— Цікаво, скільки ж часу в нас є?..

Я налив йому ще келих, адже то — єдина відповідь, яку міг дати.

— Ніколи все не заплутувалось аж настільки в Авалоні — тобто, в нашому Авалоні.

— Правда, — відказав я. — Не тільки ти сумуєш за тими деньками. Принаймні зараз вони видаються простішими.

Він кивнув. Я запропонував йому цигарку, але він відмовився на користь своєї люльки. У світлі полум'я Ґанелон розглядав Судний Камінь, що висів у мене на шиї.

— Кажеш, ця штука може контролювати погоду? — запитав він.

— Так, — відповів я.

— Звідки знаєш?

— Буря сьогодні після обіду — моя робота.

— Цікаво...

— Що?

— Цікаво, що б я робив з такою силою. Як би використав її.

— Перше, що спало мені на думку, — мовив я, ляснувши по стіні власної могили, — зруйнувати це місце блискавками: бити в нього і стерти його на порох, щоб ні в кого не залишалося сумнівів щодо ні моїх почуттів, ні моєї сили.

— І чому ж ти не зробив цього?

— Поміркував трохи більше і вирішив... Дідько! Якщо мені забракне розуму, сили чи талану, вони б справді могли скористатися цією штукою. Тож я й замислився, де саме хотів би бачити власні кістки на спочинку. І спіймав себе на думці, що місцина ця справді гарна: висока, чиста, віддана на милість стихій. Навкруги — лишень скелі й небо. Зорі, хмари, сонце, місяць, вітер, дощ... значно краща компанія, ніж добірне товариство інших трупаків. Чому б це я мав лежати біля тих, кого не хотів би бачити біля себе сьогодні? А тих, хто мені до вподоби, не так уже й багато...