Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Схід сонця був чарівним, однак я дивився на нього не під тим кутом... Похибка становила градусів дев'яносто...

Раптом відчув запаморочення. Воно стерло дорожню карту мого болю, яку свідомість почала вимальовувати вздовж спини. Шлях завершувався великим містом неподалік від підборіддя.

Я висів високо у повітрі. Злегка повернувши голову, міг розгледіти величезний простір — унизу.

Відчув, як потужні лещата стиснули моє плече і стегно. Коли озирнувся, щоб поглянути на них, то з'ясував, що ті лещата — насправді руки. Ще більше вигнувши шию, роздивився, що руки ті належали Джерарду. Він тримав мене над головою на витягнутих руках, стоячи на краю стежини. Далеко внизу я бачив Ґарнат і край Чорної дороги. Якщо він розчепить руки, одна частина мене може приєднатися до пташиних екскрементів, що вкривали скелясті виступи, а інша — скидатиметься на викинутих на берег медуз, які траплялися мені на пляжі.

— Поглянь-но вниз, Корвіне, — мовив він, коли відчув, що я заворушився та підняв очі. Наші погляди перетнулись. — Усе, що мені потрібно, — просто розчепити руки.

— Я чую тебе, — тихо мовив я, намагаючись придумати, як потягнути його зі собою, якщо він таки вирішить скинути мене.

— Я не мудрагель, — вів далі Джерард. — Але мені дещо спало на думку — дещо жахливе. І це для мене єдиний спосіб з'ясувати, що ж робити далі. Я подумав, що ти неймовірно довго тримався на віддалі від Амбера. І я ніяк не зможу перевірити, наскільки правдивою є твоя історія про втрату пам'яті. Ти повернувся і почав тут усім заправляти, але ж ти ще не справжній володар. Мене занепокоїла смерть Бенедиктових слуг, а тепер дуже хвилює смерть Каїна. Ерік також недавно сконав, а Бенедикта скалічено. Не так уже й просто звинуватити у всьому тебе, але мені спало на думку, що й таке можливо — якщо ти уклав таємний союз із нашими ворогами з Чорної дороги.

— Я не робив цього, — відповів.

— Насправді, це не має значення для того, що маю сказати, — мовив він на те. — Просто слухай. Усе буде так, як воно буде. Якщо протягом своєї довгої відсутності ти справді влаштував це все — можливо, усунення тата і Бранда також було частиною твого плану — тоді ти здатен здолати опір усієї родини, щоб узурпувати престол.

— Але якщо це так, навіщо було мені віддаватися в руки Еріку і дати осліпити себе?

— Слухай мене, — повторив брат. — Ти легко міг наробити помилок, які й призвели до цього. Зараз це не має значення. Можеш бути невинним, як ти і стверджуєш, або ж винним у всьому. Поглянь униз, Корвіне. Ось і все. Поглянь на Чорну дорогу. Якщо це твоїх рук справа, то мандри твої завершаться смертю. Я знову показав тобі свою силу, — раптом ти про неї забув. Можу вбити тебе, Корвіне. Не певен, що навіть клинок захистить тебе, якщо дістану тебе голіруч. А я так і зроблю, щоб дотримати слова. Якщо ти таки винен, обіцяю вбити тебе, щойно дізнаюся про це. Знай також, Корвіне, що життя моє в безпеці, адже воно тепер тісно переплетене з твоїм.

— Що маєш на увазі?

— Усі решта зараз разом з нами — вони слухають і дивляться через мій Козир. Тепер ти не зможеш прибрати мене, не відкривши своїх намірів перед усією родиною. Таким чином, якщо я помру, не дотримавши слова, мою обіцянку буде виконано.

— Розумію, — відповів я. — А якщо тебе вб'є хтось інший? Вони також приберуть і мене. Залишаються Джуліан, Бенедикт, Рендом та дівчата — най тримають барикади. Все краще і краще — хто б це не спланував. А насправді, чия це була ідея?

— Моя! Тільки моя! — вигукнув він, і я відчув, як його хватка стала ще міцнішою. Руки зігнулись, а напруга зросла.

— Ти намагаєшся все заплутати! Як і завжди, — гаркнув він. — Справи не були настільки поганими, доки ти не повернувся! Дідько б тебе узяв, Корвіне! Гадаю, це твоя провина!

Брат швиргонув мене у повітря.

— Не винен, Джерарде! — тільки і встиг прокричати я.

А тоді він мене упіймав, схопивши так, що ледь не вивихнув плече, і витягнув з прірви. Розвернувшись, Джерард поставив мене на ноги. А тоді рушив до всипаного гравієм майданчика, де ми билися. Я пішов за ним, і ми забрали речі.

Одягаючи великий пояс, брат поглянув на нього, а тоді знову відвів погляд.

— Більше ми про це не говоритимемо, — мовив Джерард.

— Гаразд.

Я пішов назад до коней. Осідлавши їх, ми рушили далі стежиною.

У гаю тихо награвало джерело. Сонце, піднявшись високо, пронизувало дерева ясними променями. На землі досі лишилися краплі роси. На дернині, яку я вирізав для Каїнової могили, виблискувала волога.

Я дістав заздалегідь прихоплену лопату і розкопав могилу. Не розтуливши вуст, Джерард допоміг мені перекласти тіло на шматок парусини, який ми принесли із собою. Загорнули в нього брата і зашили тканину великими, вільними стібками.

— Корвіне! Поглянь!

Джерард ті слова прошептав, міцно стиснувши руку на моєму лікті.

Простеживши за напрямком його погляду, я закляк. Жоден з нас не ворухнувся, доки ми обоє милувалися неймовірною з'явою. Її огортало м'яке біле сяйво, неначе тіло вкривав пух, а не шерсть та грива. Крихітні роздвоєні копита сяяли золотом, як і охайний кручений ріг, що стирчав з вузенької голови. Створіння те стояло на одній з менших скель і поскубувало лишайник, який на ній ріс. Коли воно підвело погляд у нашому напрямку, ми побачили, що його очі — ясно-смарагдового кольору. На кілька секунд воно завмерло, розглядаючи нас, а потім нервово дриґнуло передніми ногами, ніби прагнуло захопити повітря, і тричі вдарило по каменю. Тоді потьмяніло і мовчки зникло, наче сніжинка, у лісах праворуч од нас.

Я підвівся і підійшов до каменя. Джерард рушив за мною. Там, на лишайнику, я відшукав крихітні сліди від копит.

— Отже, ми справді бачили його, — мовив Джерард.

Я кивнув.

— Дещо ми уздріли. Чи траплялося тобі подібне?

— Ні. А тобі?

Я похитав головою.

— Джуліан стверджує, що одного разу бачив його, — мовив брат. — У далині. Каже, що пси відмовилися від погоні.

— Це було прекрасно. Довгий шовковистий хвіст, осяйні копита...

— Так. Тато завжди вважав це хорошим знаком.

— Я б не відмовився від такого.

— Дивний час для з'яви... Усі ці роки...

Я знову кивнув.

— Може, це особливий обряд? Він же наш покровитель... може, нам потрібно щось зробити?

— Якщо і потрібно, батько ніколи не розповідав мені про це, — відказав я та поплескав по скелі, на якій виринув єдиноріг. — Якщо ти віщуєш нашим долям талан, якщо приніс краплинку благодаті, дякую тобі, єдинороже. А навіть якщо й ні, — спасибі за ясність твоєї присутності в темні часи.

Тоді ми рушили далі й випили з джерела. Причепили наш похмурий згорток на спину третього коня. Вели скакунів доти, доки не вийшли з гаю, де панувала тиша, — хіба що вода бриніла.