Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Хоч рецензії на «Арабески» й були глузливими щодо наукових претензій гоголівської публіцистики, але схвально відгукнулися про «Невський проспект» і «Щоденник божевільного». Рецензенти Библиотеки для чтения та Северной пчелы відзначили талант Гоголя-карикатуриста та комізм і обоє порадили авторові й далі практикувати художню прозу[221]. «Арабески» та «Миргород» отримали критичне схвалення в об’ємній статті Бєлінського «Про російську повість і повісті пана Гоголя», в якій молодий критик оголошує молодого письменника лідером російської літератури. Бєлінський стверджує, що епоха поезії минула і настала ера прози, що Пушкін тепер у минулому й Гоголь скинув увінчаного лаврами поета. Він визначив роман і повість як головні сучасні жанри та коронував Гоголя як майстра останньої.

Бєлінський вважає «національність» гоголівської прози функцією реалістичної репрезентації, яка показує, що людям слід перестати перейматися національним і замість цього зосередитися на реальному житті. Бєлінський брав активну участь у русифікації Гоголя в рецензіях на «Вечори» у 1835—1836 роках. У тексті «Про російську повість» він хвалить Гоголя за те, що він не обмежується Україною, а творить прозу про російське життя. Бєлінський із задоволенням відзначає, що в «Невському проспекті» та «Записках божевільного» всё русские (ССБел 1, 172). На противагу до попередніх рецензентів гоголівських «Вечорів на хуторі», які вважали гоголівський гумор суто українським, Бєлінський вважає його чисто русским (ССБел 1, 175). На думку Бєлінського, гоголівська проза на російську тематику шукає поэзию в житті російської середньої верстви. Оскільки він не може цілком стверджувати про гоголівський захват цим фрагментом російського життя, він, схоже, компенсує це власним захватом: И, боже мой, какую глубокую и могучую поэзию нашел он тут! Мы, москали, и не подозревали ее! (ССБел 1, 178). У «Невському проспекті» Бєлінський знаходить цю глубокую и могучую поезію в контрасті між високою та комічною стороною людського життя, про що свідчать, відповідно, сюжетні лінії Піскарьова та Піроґова. Його не турбує ні некомпліментарне зображення Гоголем російської столиці, ні схильність Гоголя до карикатури, про яку він не згадує і яка ускладнює його тезу про правдоподібність Гоголя. Але найважливіше, що було переглянуто статус Гоголя як українського письменника: тепер він вважається головним російським автором українського походження.