Втомлені гори

А за ними покоси-сліди. А як вечір до хлопців приходить, Щоб натомлених з лугу забрать, То ті хлопці сміються, жартують, Тільки втомлені коси мовчать. Косарі сіли в полі спочити, Щоб послухати пісню полів, А навколо таке все чарівне, Ніби казка з’явилась з віків. В лузі квіточки дишуть медами, Є для бджілок в них свій коровай, Обнімаються квіти з вітрами, Ніби кажуть: ми ось, вибирай. І вигукує все в тому полі, Хтось викрикує, хтось шепотить, І сміються веселі тополі, Ніби хочуть весь світ полонить. А як ніч рукавами з лахміття Виглядає із вікон сільських, Пропливають над полем століття Мільярдами зір чарівних. А за ними, немов по команді, Чути звуки над полем нічні. Закривають на вікнах всі ставні, Всі, хто вірить у духи земні. А в пітьмі десь викрикує галка, Поруч грає на скрипці цвіркун, І виходить із жита Русалка Й прямо в дім, де хлопчина-пустун. Тільки він, захопившися грою, Не помітив її, звісна річ, А за нею чорти із Ягою Шмигонули у хату під піч. Так в дитинстві бабуся-сусідка Таємницю ту відала всім, Що живе Домовик десь, як дідько – Волосатий, страшніший за грім. А ми слухали те і одначе Бігли в жито волошки зривать, Бо хотіли Русалку побачить, Що любила діток лоскотать. Отоді ми якраз і навчились Самих себе, як сталь, гартувать, І нікого в житті не боялись: Загартованих – не залякать! А тепер хочу, друзі, додати: Хто боїться легенд старини, Ті ніколи народ не прославлять, Хоча б як намагались вони. А хлопчині, що з страхом боровся, Б’ю уклін свій сьогодні до ніг, Хто б за правду тоді заступився, Що б свій страх він був не переміг. 3.2.1970 р. ЩАСЛИВИЙ ТОЙ КРАЙ Щасливий той край, де гуляють дощі, Ростуть там дерева, і трави, й кущі, І дітки стрибають, і бджілки гудуть, Й дівчата співають, бо хлопці їх ждуть. 21.6.1999 р. КОМУ ЩО ВИПАДЕ У світі вірні є й повії, Кому в житті як пошастить, Отож, чи варт втрачать надії? Тут головне не тре’ спішить. Спочатку ти піди з одною, Потім до іншої піди, Але ні першій, ані другій Відразу правди не кажи. Є у світі вірні і повії, Що кому приписано в житті, А тому не варт втрачать надії, Якщо є дияволи й святі. Хтось із двох – та душу заспокоїть, Хтось із двох – однак не підведе, Бо якщо ти в Бога втратиш віру, Так і знай – диявол підбере. Як зникає совість – й честь зникає, Ну а тим, хто совість загубив, Певно їм байдуже з ким... кохатись. Тільки б хто роботу ту робив. І хоч тих, хто любить, – тих не судять, А можливо, це й не нам судить, Але все ж, якщо себе ти любиш, Як же можеш інших ти ганьбить? Як зникне совість – й честь зникає, Та в тих, хто совість загубив: Людини там уже не буде, Хоч би і сотні років жив. 23.10.1998 р. КУРОЧКА Ну ж і дівка! Ніби курка – Цілий день сокоче! Куди хлопці й та за ними, А каже: не хоче... 28.3.1998 р. НІБИ І НЕ ЖИВ Як би я хотів тебе кохати І за руки лагідні тримать, І з тобою зорі рахувати, Поки ще берізки шепотять. Цілувать, голубить, обнімати Й кожен раз, немов в останній раз, Знала б ти, як хочеться кохати, Коли зорі дивляться на нас. Хочеться голубити і ніжить, Ніби хтось взяв – й душу підмінив, Може це уже моє останнє літо, Ну а я ще ніби і не жив. Ще не жив, не розважавсь, не ніживсь, І тебе, як слід не долюбив, Тільки й знав роботу та роботу, Бо усіх так Сталін нас привчив. А коли сьогодні схаменувся – Коник мій кохання відскакав, А для кого ж я тоді старався, І пісні для кого ці писав? А тому сьогодні я звертаюсь До отих, що можуть ще кохать: – Люди добрі, прошу, не дрімайте, Бо любов не стане вас чекать. А тому до тебе я звертаюсь, Любий друже, і запам’ятай, Що якщо любити сам не зможеш, То хоч іншим ти не заважай. 1.10.1998 р. КОЛИ ДО МЕНЕ ДОТОРКАЛАСЬ На цьому ліжку ти лежала І ми кохалися всю ніч,