Коли Мармедюк разом з кузеном виїхав за ворота, він не мав бажання відразу починати розмову, бо серце його було ще сповнене ніжних батьківських почуттів. Річард теж мовчав, бо, на його гадку, розмова про таку важливу справу мала бути серйозна, звичайна дружня балачка тут не годилася. Отож першу милю вершники їхали в. цілковитій мовчанці. Але помалу ніжність і задумливість щезли з обличчя судді, й воно набуло властивого йому виразу лагідного гумору й доброзичливості.
— Ну, Діку, — мовив він, — якщо я довірився тобі й погодився на цю поїздку, то мені здається, я можу розраховувати й на твою довіру. Куди й чого ми так урочисто їдемо?
Шериф голосно, на весь ліс, кахикнув і, дивлячись просто перед себе, ніби прозираючи поглядом далеке майбутнє, відповів:
— Між нами завжди, можна сказати, зроду існувала різниця в одному питанні, судде Темпл. Не хочу звинувачувати тебе в тому, за що мусить відповідати природа, бо людина не винна у своїх природних вадах, так само, як і не повинна пишатися своїми чеснотами. Але, повторюю, в одному питанні наші погляди розходяться зроду, хоч різниця у віці між нами, як ти знаєш, становить лише два дні.
— Поняття не маю, Річарде, що то за питання. Мені здається, ми різнимося дуже і то майже у всьому…
— Це лише наслідки, сер, — перепинив його шериф. — Усі наші дрібні розбіжності виникають з однієї причини, й причина та — різна оцінка того, чого може досягти геній.
— Що, що, Діку?
— Я, здається, говорю чистою англійською мовою, судде Темпл; принаймні, мушу говорити, бо вчив мене мови батько, а він знав…
— … грецьку й латину, — урвав його Мармедюк, — мені добре відома обізнаність твоєї родини з мовами, Річарде. Але повернемося до суті справи. Куди й чого ми їдемо?
— Щоб справа була викладена як слід, сер, промовцеві треба дати змогу вільно висловлюватись. Отже, ти, судде Темпл, гадаєш, що людина відповідно до своїх здібностей може добре робити лише одне якесь діло, а я стверджую, що геній може обійтися без освіти і що бувають люди, яким усе до снаги.
— Як-от ти, наприклад, — усміхнувся Мармедюк.
— Не будемо переходити на особистості, сер. Я нічого не кажу про самого себе. Але у твоїх володіннях є троє чоловік, з природи обдарованих усебічним хистом, хоч діють вони кожен у своїй сфері.
— Отже, у нас набагато більше геніїв, ніж я сподівався. Що ж це за тріумвірат?
— Один з них — Гайрам Дулітл, тесля за фахом, як тобі відомо, — досить лише глянути на селище, щоб зрозуміти його заслуги. Він же виконує обов'язки мирового судді, і то так вправно, що куди там твоєму професійному юристові.
— Гаразд, це один, — погодився суддя з виглядом людини, що не бажає сперечатися.
— А другий — Джотем Рідл.
— Що?! Цей вічний буркотун, непосида, ледащо, міняйло, що кожні три роки переселяється до іншого штату, кожні півроку міняє ферму і кожної пори року має вже іншу роботу?! Вчора — хлібороб, сьогодні — швець, а завтра — вчитель! Втілення всіх вад поселенців без жодної позитивної риси для рівноваги! Ні, Річарде, він не годиться навіть для… А хто ж третій?
— Оскільки третій не звик вислуховувати на свою адресу такі зауваження, я не назву його, судде Темпл.
— Отже, можна зробити висновок, що ця трійця, до. якої ти належиш і яку ти й очолюєш, зробила якесь важливе відкриття.
— Я не казав, що належу до них, судде Темпл. Я вже казав тобі, що мова не про мене. Але відкриття справді зроблено, і то таке, що має тебе дуже зацікавити.
— То кажи далі, я — весь увага.
