Піонери або Біля витоків Саскуеханни

— Що він помітив? — дивувалась Елізабет. — Може, якого звіра?

Не почувши відповіді, вона обернулась до Луїзи — та стояла сполотніла і тремтячим пальцем показувала на гілку, неспроможна вимовити слова. Елізабет швидко глянула вгору й побачила люту пащеку й палючі очі готової до стрибка пуми.

— Тікаймо! — скрикнула Елізабет, схопивши за руку Луїзу, але та заточилася й зомліла.

Елізабет була не з тих, хто полишає друзів у небезпеці. Вона стала навколішки біля подруги, розстебнула на ній сукню, щоб полегшити дихання, а сама тим часом підбадьорювала собаку.

— Сміливіше! — кричала вона, хоч голос їй починав тремтіти. — Ти ж Воїн! Сміливіше!

Зненацька з деревця, яке росло під буком, що на ньому сиділа пума, сплигнуло чималеньке пуменя — дівчата його не помітили. Воно попрямувало до собаки, наслідуючи голос і рухи своєї матері. Грайливість кошеняти дивно поєднувалася в ньому з люттю небезпечного хижака. Мале то ставало на задні лапи, передніми дряпаючи кору на дереві, як це роблять кішки, то припадало до землі, хльоскаючи себе по боках хвостом, гарчало й дряпало кігтями землю — намагалось зобразити ту лють, яка робила такою жахливою його матір.

Присівши на задні лапи, Воїн не ворушився; він стежив за кожним рухом пуменяти і його матері. Мале з кожним грайливим стрибком наближалося до собаки; гарчання всіх трьох ставало дедалі загрозливішим, і, нарешті, не розрахувавши стрибка, пуменя опинилося просто перед мастифом. Почулося пронизливе скавуління, шум боротьби — і за хвилину все було скінчене. Воїн підкинув мале з такою силою, що воно вдарилось об дерево і впало мертве на землю.

Елізабет, яка стежила за цією короткою сутичкою, зраділа перемозі Воїна, коли це мати-пума майнула в повітрі й, пролетівши футів двадцять, упала на спину собаки. Словами не можна змалювати цю відчайдушну боротьбу. Сплівшись у клубок, на сухому листі качалися двоє звірів, сповнюючи ліс диким гарчанням. Елізабет, усе ще стоячи навколішках, дивилася на них з жахом і водночас з напруженою увагою, майже забувши, що від наслідків цього двобою залежить її доля. Стрибки мешканки лісів були такі швидкі й сильні, що тіло її, здавалося, весь час літало в повітрі. Мастиф відважно зустрічав усі її наскоки. Коли пумі щастило вчепитись у плечі собаки, куди вона весь час ціляла, старий Воїн, подертий її кігтями, залитий власною кров'ю з десятка ран, наче пір'їну, скидав з себе розлюченого ворога і, ставши на задні лапи, з вискаленими іклами знов кидався в бій. Та Воїн був надто старий для такої боротьби: від того пса, яким він був колись, лишилася хіба хоробрість. Аж ось несамовита пума стрибнула щосили, і мастиф не зміг її дістати, хоч як силувався, — хижачка була на спині свого ветхого ворога.

Але втрималася вона лише на якусь мить, бо неймовірним зусиллям мастиф скинув її. Та коли Воїн устромив зуби в бік пуми, Елізабет помітила, що його мідний нашийник, який, поки звірі билися, весь час блищав, тепер був залитий кров'ю: мастиф заточувався — от-от він упаде на землю. Дика кішка кілька разів дужими ривками намагалася звільнитись із зубів собаки, але марно. Раптом мастиф перекинувся на спину й розціпив щелепи. Тіло його сіпнулося, потім витягалось, і бідний Воїн затих.

Тепер Елізабет була цілком у владі пуми. Кажуть, нібито погляд людини — вищої істоти — навіює страх на істот нижчих; може, тому пума і не кинулася відразу. Очі дівчини, яка все стояла навколішках, зустрілися з очима звірини, й та опустила голову. Хижачка підійшла до собаки, обнюхала мертвого ворога, тоді обнюхала й своє бездиханне дитинча, і її очі запалали диким вогнем. Ось вона повернулася, люто б'ючи себе хвостом по боках, і випустила з широких лап кігті довжиною в дюйм…

Елізабет не могла поворухнутися. Склавши благально руки, вона не зводила очей з дикого звіра; щоки її стали біліші за мармур, а вуста розтулилися від німого жаху.