Піонери або Біля витоків Саскуеханни
- Автор: Купер Джеймс Фенимор
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Евгений Крижевич
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Піонери або Біля витоків Саскуеханни». Краткое содержание книги:
— Що сказав? — здивовано повторила Луїза. — Його розповідь видалася мені переконливою, і я певна, що він сказав правду. А казав він, що Натті Бампо більшу частину свого життя пробув у лісах, серед індіанців, де й познайомився із старим Джоном, вождем делаварів.
— Он як! Це схоже на кузена Діка. А далі що?
— Потім вони стали друзями: здається, Шкіряна Панчоха в якійсь битві врятував Джонові життя.
— Цілком можливо, — нетерпляче сказала Елізабет. — Але яке це має відношення до Едвардса?
— Елізабет, прошу поблажливо поставитися до моєї недоладної мови, і я розповім вам усе, що запам'ятала, коли шериф недавно розмовляв з моїм батьком. Містер Джонс казав, нібито англійські королі відряджали своїх агентів — декотрі з них були навіть офіцерами армії — до індіанських племен, і що ті люди часто-густо проживали половину свого життя десь на краю цивілізації.
— Дивовижна, просто історична точність! І це все?
— О, ні! Ще він казав, що ті агенти рідко одружувалися й були… були… зіпсовані люди — він так і сказав, Елізабет.
— Гаразд, — мовила міс Темпл, зашарівшись і ледь помітно посміхаючись, — кажіть далі.
— Отже, він казав, що діти їхні часто діставали добре виховання, вчилися навіть в Англії, в коледжах; саме цим він і пояснює освіченість містера Едвардса, визнаючи, що той знає не менше, ніж ваш чи мій батько, ба навіть і сам містер Джонс.
— Авжеж, Річард сягнув вершин ученості! Отже, він зробив могіканина двоюрідним чи. Й рідним дідом Олівера Едвардса?
— Значить, ви чули, що казав містер Джонс?
— Досить часто, хоч і не на цю тему. Містер Джонс, люба моя, на все має свою теорію. А чи знайдеться в нього пояснення, чому ця хатина — єдине житло на п'ятдесят миль навкруги, двері якого зачинені для всіх, крім господарів?
— Він нічого не казав про це, — відповіла священикова дочка. — Але гадаю, що оскільки вони незаможні, то, природно, турбуються про ті вбогі скарби, які заробили чесною працею. Бути багатим інколи небезпечно, міс Темпл, але ви не уявляєте собі, як важко бути дуже, дуже бідним.
— Сподіваюсь, ви не себе маєте на увазі, Луїзо. Не може бути, щоб у цій багатій країні служитель церкви та злидарював.
— Звісно, той, хто покладає надії на бога, не може відчувати себе скривдженим, — тихо й покірливо мовила Луїза, — але бувають страждання, від яких розривається серце…
— Але ж не у вас, люба Луїзо? — палко вигукнула Елізабет. — Невже вам доводилося знати справжнє убозтво?
— Ах, міс Темпл, ви, певно, погано знаєте, що таке життєві злигодні. Мій батько багато років був — місіонером у нових краях, де люди живуть дуже бідно, й нам часто-густо доводилося сидіти без хліба — купити не було за що, а просити соромно — батько не хотів ганьбити свій духовний сан. А як часто батько залишав нас, голодних і недужих, аби виконати свій обов'язок, яким не можна було нехтувати через сімейні турботи! О, як важко, мабуть, утішати інших, коли власне серце крає біль!
— Але ж тепер усе це позаду! Тепер прибутків вашого батька має вистачати на ваші потреби. Вони повинні… вони будуть…
— Так, — прошепотіла Луїза, схиливши голову, щоб приховати сльози, — тепер він може утримувати родину, бо крім мене в нього не лишилося нікого…
Такий поворот розмови примусив дівчат забути про все інше. Елізабет ніжно обняла подругу, а та, охоплена сумними спогадами, заридала. Але ось Луїза підвела своє лагідне личко, й дівчата, тепер уже мовчки, рушили далі.
Вони вже були на вершині гори і звернули з дороги, ввійшовши в тінь величних дерев. Стало жарко, і дівчата все більше заглиблювалися в ліс, збадьорлива прохолода якого була особливо приємна після сходження на гору під палючими променями сонця. Тепер дівчата, ніби змовившись, розмовляли тільки про те, що їм траплялося на очі, й кожне дерево, кожний кущик і квітка викликали в них простодушне захоплення.
Так вони йшли, милуючись мирними краєвидами Отсего й прислухаючись до гуркоту коліс, ударів молотків та людських голосів, що долинали від поселень унизу й зливалися з голосами природи. Раптом Елізабет здригнулася.
— Ви чуєте, Луїзо? — вигукнула вона. — Здається, десь плаче дитина. Невже поблизу є поруб? А може, чиєсь маля заблукало в лісі?
— Таке трапляється, і не рідко, — відповіла Луїза. — Ходімо швидше на голос. Що, коли й справді хтось заблукав, помирає з голоду…
Вони прискорили ходу, намагаючись швидше дійти туди, звідки чулися жалібні звуки. Нетерплячій Елізабет кілька разів ввижалося, що вона бачить когось у хащі, коли Луїза зненацька схопила її за руку й вигукнула: