Піонери або Біля витоків Саскуеханни

— Годі, годі вам, — казав він. — Нехай і так, але ми поговоримо про це іншим разом, гаразд? Ходімо на дорогу. Ви, певно, добряче настрахались і хочете якнайшвидше дістатися додому.

Вони йшли повільно, пристосовуючись до ходи Луїзи, яка ще була слабка після непритомності. Коли вийшли на дорогу, дівчата розпрощалися із своїм рятівником, запевнивши його, що зможуть дійти і самі: їх підбадьорив вигляд селища, яке лежало внизу, ніби намальоване, з озером, з річкою, що вилася в кінці долини, і з сотнею побілених димарів.

Читачеві не треба пояснювати, про що думали й що почували дві молоді, щиросерді й виховані дівчини, які щойно врятувалися від жахливої смерті; не треба пояснювати й того, як гаряче вони дякували провидінню, що послало їм порятунок; як кидалися в обійми одна одній кожного разу, коли згадували ті страхи, що їм довелося зазнати, і їх охоплювало чудове відчуття безпеки.

Шкіряна Панчоха стояв на горі й дивився вслід дівчатам, аж поки вони зникли за поворотом дороги. Тоді він покликав собак, завдав рушницю на спину й повернувся в ліс.

— Звісно, натерпілися страху бідні діти, — розмовляв він сам із собою. — Та й хто б не злякався пуми, в якої вбили дитинча! Либонь, коли б я цілив в око, а не в лоб, то відразу поклав би її, але пуми — страшенно живуча тварюка, й постріл був усе ж таки славний, як зважити на те, що мені було видно тільки голову й кінчик хвоста… Гей, хто там іде?

— Як ся маєш, Натті? — мовив Гайрам Дулітл, поквапно виходячи з-за кущів, коли побачив спрямовану на нього цівку рушниці. — Що я бачу? Ти полюєш за такої спеки? Начувайся, старий, бо доведеться тобі мати справу з законом!

— Із законом? Я сорок років живу в приязні з законом, — відказав Натті. — Бо, живучи у такій пущі, хіба може людина зробити щось проти закону?

— Порушення твої, може, й невеликі, але часом ти продаєш оленину, — зауважив Гайрам. — Сподіваюсь, тобі відомо, Шкіряна Панчохо, що на того, хто вб'є оленя в період від січня до серпня, накладається штраф у п'ять фунтів стерлінгів, чи дванадцять з половиною доларів. Суддя в таких речах суворий.

— Вірю, — відповів старий мисливець, — повірю чому завгодно про людину, яка перетворила цей край на казна-що.

— Так, закон цей недвозначний — п'ять фунтів стерлінгів. І, здається, я чув, як твої собаки сьогодні вранці гавкали так, ніби гнали оленя. Дивись, аби ти не вскочив у халепу!

— Мої собаки знають, що робити, — безтурботно кинув Натті. — А скільки з тих грошей дістає донощик?

— Скільки? — перепитав Гайрам, мимоволі знітившись під пильним поглядом чесного мисливця. — Здається, половину… так, начебто половину. Але в тебе на руці кров — мабуть, щось уполював сьогодні?

— Так, — багатозначно кивнув Натті, — і постріл був непоганий.

— Гм! — кахикнув мировий суддя. — А де ж здобич? Певно, добра дичина, — за абияким звіром твої собаки не поженуться.