Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Хоча рейди закінчилися цілковитою невдачею, українці не збиралися відмовлятися від боротьби. Шанс на успіх вони вбачали у спалаху Третьої світової війни, а тому союзниками вважали Великобританію та Сполучені Штати. Волю до боротьби надто зміцнювала повсюдна певність у тому, що радянська влада переб’є або, в кращому разі, депортує всіх мешканців Західної України. Провід ОУН і УПА був достоту переконаний, і в цьому його утверджував досвід Великого Голоду тридцятих років, що комуністи готували українцям долю євреїв. Тому він вважав, Що краще загинути в бою, ніж пасивно дозволити вбити себе.

Таким чином, відразу ж після приходу Червоної Армії українські партизанські підрозділи взялися за широкомасштабні бойові дії, покликані запобігти виникненню локальних комуністичних органів влади. Ці дії, підтримані значною частиною населення, недвозначно засвідчили прагнення українців жити в незалежній державі. Підпілля закликало до бойкоту мобілізації, атакувало конвої з рекрутами, вбивало комуністичних активістів, ліквідувало нечисленні підрозділи Червоної Армії та НКВС. 29 лютого 1944 року в сутичці з УПА був поранений (і помер від отриманих ран у квітні) командир І Українського Фронту генерал Микола Ватутін. Відтак 18 серпня на дорозі в районі Підгайців потрапив у засідку 1-й батальйон зв’язку 1331 стрілецького полку, який простував на фронт. Більшість солдатів і офіцерів загинули, врятувалися тільки одинадцять чоловік. Множилися напади на колію та залізничні станції й мости. До кінця 1944 року вояки УПА вбили в західних областях України 142 співробітників НКВС, 752 солдатів внутрішніх військ НКВС і Червоної Армії, 901 партійного активіста й 2908 цивільних осіб.