Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
Ці два накази дозволили пояснити зернову кризу, знайшли та назвали «крайнього». З їх виданням також розпочалася негайна масова «чистка» в КП(б)У, а також цькування, а згодом і фізичне винищення університетських викладачів, учителів, учених та інших інтелектуалів — усіх, хто пропагував українську національну ідею. Протягом наступного року всі установи та організації, пов’язані з цією ідеєю — університети, академії, галереї, клуби, — були «вичищені», закриті або трансформовані.
Постанови демонструють прямий зв’язок між наступом на українську національну ідентичність і голодом. Та сама організація (ОГПУ) здійснювала цей напад. Ті самі чиновники відповідали за пропаганду, що супроводжувала обидві політики. З погляду держави, кінець українізації і голод були частиною одного проекту.
«Чистки» в КП(б)У
ОГПУ часто вигадувало фантастичні теорії змов своїх ворогів. Проте опозиція до політики хлібозаготівель серед українських партійців на найнижчих щаблях була реальною. У листопаді 1932 року почали надходити нові звіти про невдоволення серед членів партії, що спонукало Сталіна проголосити: «Справи в Україні геть погані». Сотні членів КП(б)У неодноразово й регулярно виступали проти хлібозаготівель та «чорних дошок» як усно, так і на практиці.
Часом їхні заклики були дуже емоційними. Один партієць зі Сватового на Луганщині відкрито поділився своїми поглядами в довгому листі до районного партійного комітету. «Я згадую, коли я з першого [дня] в комсомолі у 1921 році горів і провадив роботу будь-яку, відчуваючи, що лінія партії правильна і я правий», — писав він. Проте в 1929 році він засумнівався. А коли люди почали потерпати від голоду, цей партієць відчув, що не може більше мовчати: «Генеральна лінія партії наразі неправильна, і скерована на створення злиднів на селі, форсовану пролетаризацію в сільському господарстві, що підтверджує — то це наші станції та поява безпритульних по великих містах у масовій кількості».[718] Інші однозначно сприймали нову хлібозаготівельну кампанію як напад на всю республіку. «Хай би помилились на десять-двадцять районів, це ще припустимо, — казав один з районних партійних секретарів, — але помилятися у підрахунках майже на всі райони України — це щось не те».[719]
Такі вислови дуже занепокоїли більшовицьке керівництво. Якщо комуністи більше не підтримують офіційну політику, хто ж її тоді виконуватиме? Ніхто не сприймав цю проблему так серйозно, як сам Сталін. Після консультацій з Балицьким, з яким він двічі зустрівся в листопаді 1932 року, Сталін надіслав таємного листа всім керівникам партійних і радянських органів, у якому оголосив війну зрадникам всередині партії. «Ворог з партквитком у кишені повинен бути покараний більш суворо, ніж ворог без партквитка». Він заявив:
Організатори саботажу в більшості випадків є «комуністи», тобто люди, які в своїй кишені мають партквиток, проте давно вже переродилися та розірвали з партією. Це ті самі шахраї та пройдисвіти, які майстерно провадять куркульську політику під прапором своєї «згоди» з генеральною лінією партії.[720]
Водночас розпочалися зміни на вищому рівні. Сталін відправив Балицького назад, щоб той очолив ДПУ України, тим самим поклав кінець його недовгій роботі в Москві. Він також призначив другим секретарем ЦК КП(б)У Павла Постишева, колишнього керівника Харківського окружного комітету партії — після нетривалого керування ним пропагандистським відділом ЦК ВКП(б) у Москві. У наступні місяці Постишев діяв як прямий намісник Сталіна, свого роду генерал-губернатор України. Також Сталін усунув від керівництва Власа Чубаря, зате залишив Станіслава Косіора та Григорія Петровського (перший був заарештований у 1938 році і страчений у 1939 році, другому вдалося дожити до 1958 року).[721] Узимку 1932–1933 років Сталін ініціював нову хвилю розслідувань, звинувачень та арештів низових партійних працівників в Україні, котрі наважилися виступити проти політики хлібозаготівель. Результатом цієї «чистки», яка відбувалася одночасно з голодом, мало стати перетворення КП(б)У в знаряддя Москви, без автономії та здатності для прийняття самостійних рішень.[722]
Місцеві керівники дорого заплатили за чесність. Наприклад, в Оріхові комуністи намагалися сказати правду. «Ми члени партії і повинні бути відвертими, — говорили вони колегам у Харкові. — План нереальний, і ми його не виконаємо. Виконаємо на 45–50%...».[723] У 1964 році, під час короткої Хрущовської «відлиги», «Оріхівську справу» переглянули. Свідок за свідком люди говорили про те, що оріхівські комуністи не виконали план, бо він був нереальним: на місцевих полях просто не виростало стільки зерна. Один зі свідків, колишній керівник колгоспу Михайло Нестеренко, згадав, під яким тиском перебували тоді партійці: «Справа в тому, що слово саботаж у ті роки було крилатим словом. За найменші негаразди нас — голів [правління колгоспів] називали саботажниками і погрожували репресіями».[724]
718
ГДА СБУ Донецьк 4924f/4–13, в кн. Bojko and Bednarek, Holodomor, 207–15.
719
Лозицький, Голодомор 1932–1933 років, 134.
720
ГДА СБУ 16/25/3 (1951), 105, в кн. Борисенко та ін.,упоряд., Розсекречена пам’ять, 425–6.
721
Martin, The Affirmative Action Empire, 346.
722
Васильєв, Політичне керівництво УРСР і СРСР, 332–3.
723
ГДА СБУ 16/25/3 (1932), 109, в кн. В. Васильєв та ін., упоряд., Партійно-радянське керівництво УСРР під час Голодомору, 160.
724
ГДА СБУ, 6/-/75165 (1964), 84–5, в кн. Партійно-радянське керівництво УСРР під час Голодомору, 193–5.