У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Навчання Петра Янчука і Ганса Вербаха у шостій групі йшло успішно не лише завдяки їх старанням, але й дякуючи самовідданості обох учительок, що протягом усієї зими були заповзятими, щирими, сумлінними, переповненими знаннями і непереборним бажанням передати їх дітям.

Із весни в концесію прийшла чутка про її ліквідацію і переведення в радгосп. По недомовках і  зосереджено-сумних поглядах вчительок учні зрозуміли, що чутка була небезпідставною.  Правда, двигун знову натужно тахтахкав, на концесійні роботи приймалися робітниці, поля дружно засівалися, а городи – засаджувалися. Але ті, що знали про розторгнення домови між Союзом і Німеччиною, потиху готувалися хто-куди в дорогу.

Якоїсь неділі, коли Петро із Гансом прийшли, як звично, з гостинцями на пасовисько, дядько Гнат вибрав хвилину, коли поруч не було Ганса, і зненацька порадив Петрові: “При мені тобі краще не лишатись… Якщо Франц Францович братиме тебе в Німеччину, як сина, згоджуйся, бо у нас тут життя порядній людині не буде… Коли не в Німеччину, прався в Чигирин, як випаде нагода, бо то твоя батьківщина і там твоє коріння…”

Петро не сказав Гансові про розмову із дядьком Гнатом, але спостережливий німчук помітив зміну настрою товариша і пояснив її собі зустріччю з вівчаркою-рятівницею і спогадами про смертельну пригоду, що лише частково відповідало дійсності. Янчук же раптом усвідомив, що саме тут він скуштував справжнього людського щастя! Минуле у його свідомості починалося із райського птахоспіву в Ліску, а закінчувалося горами трупів по хатах, попідтиннях і під отими скиртами кукурудзяних качанів, що чаділи й досі.

Час летів, як на крилах. У семигрупників починалися іспити, які приймала комісія із Кропоткіна. Члени комісії хвалили учительок за високу успішність і видавали учням посвідчення на гербовому папері. Вони не приховували, що школа в концесії закривається, тому учням усіх інших класів за їх розпорядженням були видані відповідні довідки.

І Ганс, і Петро сприйняли новину про закриття школи тривожно, але кожен по-своєму. Коли Ганс у душі тішився, що нарешті матиме можливість побачитися із обома своїми бабусями на батьківщині, то Петра лякала картина голоду й безпритульності, надія ж на управителя, що може взяти його з собою в Німеччину, ледь жевріла слабою іскоркою.

Почалися літні вакації. Попрощавшись із Оксаною Леопольдівною, хлопці були полишені самі на себе. По інерції дотримуючись розкладів Лізи Аврамівни, Петро з Гансом або ходили до пастухів, або спостерігали за жнивуванням, або наглядали за відправкою через Кропоткін до Німеччини помолоченого збіжжя, постриженої вовни, зібраного урожаю овочів і врешті - самих овець та іншого домашнього скота і всього робочого реманенту. Закінчувались розрахунки з останніми найманими робітниками, концесійний стан порожнів до пустки. По ночах навколо нього стали завивати вовки й шакали, а вдень над ним кружляли зграї гайвороння, лякаючи своїм рейвахом тих нечисленних, хто ще лишився.

Якогось дня Петро навзрид попрощався із чабанами, що правилися десь у Середню Азію, і дядьком Гнатом, який обдарував його на дорогу чималою сумою грошей і розповів, що влада не дозволила управителеві взяти хлопця до Німеччини, а відтак він поїде із Лізою Аврамівною поїздом із Кропоткіна: вона – до Одеси, а він – до Знам’янки, звідки недалеко й до рідного йому Чигирина.

На тяжкому життєвому шляху Петра Янчука, - як і небагатьох інших, кому так же пощастило, - концесія стала рятівним островом у безкрайньому морі смерті й нужди, просвітком у непроглядній темряві животінь і поневірянь, поверненням до справжнього буття на рідній не своїй землі. Щиро прийнятий у німецьку родину, він познайомився з відмінним від звичного вдома взірцем родинних стосунків. Побачена в концесії організація праці й відпочинку найманих робітників здалася йому зразковою, а сумлінне виконання кожним – від управителя до сезонного працівника – своїх трудових обов’язків викликало в нього захоплення. Кімната, у якій він прожив цей навчальний рік поряд із Гансом, зафіксувалася у його свідомості, як еталон людського щоденного буття. Цілий арсенал розписів і вказівок на весь день і на всі можливі випадки життя, що спочатку обтяжував Янчука, поступово став для нього нормою поведінки.

У шкільному навчанні Петро протягом року мав гідний зразок – Ганса. Не менш допитливий і сумлінний, ніж німчук, він тягнувся за куди здібнішим і більш підготовленим товаришем, так і не наздогнавши його показників, але таки досягнувши досить пристойних результатів, навіть у німецькій мові. Від Ганса Петро наслухався захоплених розповідей про величні собори у його рідному Мюнхені і в Кельні, де мешкали його бабусі, про мальовничі тамтешні краєвиди. Янчук навзаєм намагався не менш яскраво описати товаришеві Чигирин із околицями і його славну історію.

Якогось дня, ідучи від порому, біля якого зібралися довгі валки підвід зі збіжжям, що правились із червоними прапорами від Зеленчука до станції, Ганс похвалився Петрові, що Вербахи також незабаром поїдуть додому в Німеччину, бо обоє батьків дуже потомилися тут, на Кубані, не маючи спочинку, а там бабусі вже знайшли для них невелику ферму за містом і навіть оплатили задаток, тож скоро, як тільки передадуть концесію радгоспові,  вони стануть бюргерами на своїй батьківщині.