У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Із такими думками й спогадами коротався Янчукові безлюдний шлях, поки нарешті собі на радість не угледів біле квіття хустин на головах ланки жінок у просах, водовозів із череватими барилами на возах, косарів на ячмінищі. Загледівши їх, Петро відчув утому в усьому тілі, змору в ногах, мерехт в очах і – спрагу. “Є ще живі люди! – подумалося. – Може вже й оті Вовчі Ворота недалеко?”

Янчук не спинився, а ще настирливіше пішов уперед, побоюючись, що не встигне завидна дійти до села, і не вірячи, що день аж такий довгий. Він уперто топтав тепер уже довгу тінь, напружував, як тільки міг, у ході всі свої сили. Сонце почало сідати якось раптово, тінь різко скособочувалася правобіч. Мокра від поту шкіра на обличчі, висихаючи, стягувалася, на зубах потріскував дорожній пил, вуста від тривалого облизування пересохли.

Нарешті попереду забовванів якийсь горб. Петро пришвидшив кроки, і той став на очах рости, зводитись угору і ширитись у боки. Із неймовірною радістю Янчук зійшов на того горба, побачивши праворуч за ним свій подальший шлях, що визміювався вужем.

Як оті Вовчі Ворота лишив позаду, а попереду побачив аж ген розкидане село, як спасіння у вечоровому імлистому серпанку, де й сили взялися дійти і до журавля із криницею. Налагоджуючи себе на клянчення якоїсь їжі і нічлігу, Петро по дорозі старанно вітався із поодинокими мешканцями, що за звичаєм чемно йому відповідали, роздивлявся на давні замшілі оселі з цятками шибок у віконцях, на гнізда із уже дорослими лелечатами, на дупласті верби та стрімкі тополі обік путівця.            

“В оцій, видно, всі вимерли, а у цій хтось, певно, є живий, - відгадував Янчук по путі. – Тут свіжопоставлений тинок із соняхів, а там днями димара зашпаровано, ось побілена хата, і знову пустка: заросле високими бур’янами подвір’я і хата з повідкриваними дверима, побитими шибками, облупленими стінами. Пройшлася й тут кошлата із косою, розширивши отого цвинтаря на горі,” – кинув він очима за село. Скільки смертей він побачив на власні очі за оці півтора року мандрів! Від одного спогаду про них здригалася душа, лякаючи його неймовір’ям жаху, якого й досі не міг утямити.

Нагадування про гори смертей, які йому довелося побачити чи при жебракуванні пішки, чи з вікон та дахів вагонів на станціях і які невідчіпно тяглися за ним дотепер, як кара божа, сколихнули його пам’ять і виштовхнули на поверхню особливо трагічний спогад, що став рокованим у його свідомості, назавжди не полишаючи її. Петро відігнав його примірянням, де б то йому випросити якийсь наїдок, і мимоволі звернув увагу на довгі будівлі-стайні з подвійними брамами і припнутих до жолобів коней у созівському дворищі, розкритому навсебіч. Гострий запах сечі і скислої полови лоскотав ніздрі, нагадуючи про голод.    

Увагу хлопця привернув високий журавель, що зіпнувся над шляховою криницею, із широкими цямринами і вкованим цебром. Щойно набравши води, якась дівчина у біленькій,  оперезаній у стані сорочці із півнястими пошивками на рукавцях збиралася вже відходити. Янчук, гамуючи спрагу, що склеювала уста, попросив напитися.

- Напийся, коли хочеш, - роздивлялася вона подорожнього. – Не пий так багато, бо остудишся, - відірвала його на мить. – Ти звідки і куди йдеш? Видно, здалеку?

- Був далеко, та й іти ще неблизько, - ухилився він від прямої відповіді. – Іду до Чигирина, та день малий, а переночувати ніде.

- Ходімо зі мною, може мати й дозволять тобі заночувати в нас. Швидше, бо як стемніє, хто ж тебе пустить до хати, та й людей по голоді мало в селі лишилося.

У великій просторій хаті було затишно, як колись удома. Долівка була притрушена свіжою травою і приємно лоскотала натомлені ноги. Пахло васильками, чебрецем і печеними гарбузами. У горщечку на вікні стояли квіти, портрети й ікони були завішені вишитими рушниками, нагадуючи прийшлому щось давнє, сумне й болюче.

- Аж із Кубані!? Сам?! Дивина, хлопче! Заночуй, де ж тебе подіти, - почув Янчук співчуття господині. – Варю, а внеси-но до хати ночви, хай хлопець ноги помиє з дороги, - наказала дівчині. – Отакий світ у такі роки міряєш додому, не знаючи, чи є там хто живий!?. Сідай на стільця і попелом спершу мий, попелом, не шкодуй його, а тепер милом і відпарюй турицю… Дай йому, Варю, ножиці, хай заодно і нігті позрізає…

Миття тривало чимало часу, воду Варя міняла на чисту й гарячу, а господиня все сиділа поряд, командувала і заодно розпитувала Петра про його мандри й поневіряння, ойкала і співчувала, доскіпливо розпитувала і не вірила, що Каганович там посудив і вислав аж двадцять сім станиць, що й там люди мерли від голоду.

- Ану одягни оці ось штани, а твої хай Варя випере, бо дуже вже вони в тебе брудні! Та й сорочку заодно знімай, хай також випере, поки є гаряча вода. Зачекай, чистої сорочки не вдягай, помий спершу голову… Вуха мий милом, шию доставай, шию… Ну досить, витирайся вже та спочинь, - похитала вона головою із сльозами на очах, аж Петро, зауваживши те, розчулився і, не маючи сил стриматися, стрясливо заплакав.