У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

- У моїх зможе лише сидіти, а йому ж треба лежати, на сіні, в кожухах… Янчук не повинен умерти в табірному лазареті, вам слід це розуміти…

- Може, його відвезти в сусідський хутірський околодок, це всього верстов шість, - ледь не плакав Ковтюх у відчаї.

- А там його приймуть?

- Коли з ним поїдемо, гадаю, приймуть, - давав згоду фельдшер.

- А це по путі до центральної лікарні?

- Трохи вбік, майже по путі, - здогадувався фельдшер, чому те цікавило інспектора. – Глафіро, а, Глафіро! Остуджуй потроху Янчука та дістань для нього ще пару кожухів. А машталірові передай, хай запрягає та накладе побільше сіна в розвальні. Поправимо його з інспектором в сусідній околодок.

- Як таке можна з ним робити? – обурилась сестра. – Умре в путі, а його ж реабілітували! Це ж сваволя над людиною!

- Маємо суворий наказ начальників, - розумів Ковтюх, що вчиняє злочин. – Роби, що сказано! Незаконно він у нас!

- Може, пізніше його перевезти? – благально дивилася сестра на присутніх.

- Виконуйте, що велено! - гнівно гримнув на неї інспектор.

- Нелюди! – рвійно вийшла Глаша з кабінету.

- Що це вас не слухають підлеглі? – роздратовано спитав Кликов Ковтюха.

- Подібні розпорядження, інспекторе, виконують лише такі уголовники, як ми, - заклопотано заходив Ковтюх кабінетом. – Пропаде чоловік нізащо, а міг би жити…

Хоч і хворі обурилися тим перевезенням, поскаржившись охороні, що наспіла з ранковою перевіркою, Карпа Янчука все одно обкутали в овечі шкури, обв’язали шнурами, вклали в розвальні і при тридцятиградусному морозові повезли.

Головний лікар околодочної лікарні не схотів прийняти хворого, ще й пригрозив оскаржити дії інспектора і фельдшера у прокуратурі. Поки вони сперечалися, хворий Карпо лежав без свідомості у розвальнях під опікою візника, що тупцював на морозі, дубіючи.

Зорієнтувавшись врешті, що їм грозить, супровідці мусили всістися в сани і чимдуж мчати до центральної лікарні в Ялуторовськ. Добралися, як уже геть сутеніло, і після тривалих пояснень нарешті здали хворого, отримавши на заміну білизну. Повечеряли із черговим лікарем у місцевому шиночку вже опівночі. І Ковтюх, і Кликов, їдучи додому, закушкані і розігріті спиртом, були раді, що виконали накази начальства. А голодний візник, що віз ситого фельдшера, проклинав світ і людську долю в руках подібних пройдисвітів і гнав щодуху коня, боячись замерзнути…

Карпо Янчук так і не прийшов до свідомості. Ще добу він горів, потім лихоманка спала, і тихим морозним вечором, на чужій чужині він віддав Богові душу… В ім’я нової імперії  проливав він кров, піт і сльози на фронтах війни й революції, невтомно працював і творив по них – і пропав, так і не зрозумівши своєї великої помилки! Пухом земля вам, полеглі десятки мільйонів! Хай ваша нерозсудливість стане наукою тим, що лишаться після вас жити в майбутньому! Хай вони доживуть до прийднів своїх!..

Мов землетрус, ніби нищівний розбуяний смерч, що все поглинає на своєму шляху, неслася ще одна – вже котра! – буря тотального винищення нашого народу, подібна монголо-татарській. Пай Карпа й Ганни Янчуків, як і багатьох інших, уже визначився. Не знати було нічого про Семена Балагуру, Антона Максюту, Кузьму Тарана, Лесю Яремівну, Марію Прокопівну, Марію Юрченко, Килину та її чоловіка, що втекли в Херсон чи в Одесу, Настю й Оксена Лісових, Пріську й Саву Трикопів, Дарину й Григора Вертепів, Марту Давидівну й Вадимка, Прокопа Коваленка і його Ольгу Самійлівну, Палажку й Самійла Гармашів – і про сотні тисяч чигиринців, найпаче холодноярців і боротьбистів…

Не було нікому нічого відомо і про Карпових та Ганниних дітей Тодося, Домашку, Петрика, Ярисю, Лідуню, Тетянку та Степанка. Більше того – ніхто із живих ніким і нічим не цікавився, виживши в отому масовому народовбивстві! Голодомор довів людей до самоїдства й нелюдства, і влада не мала вже супротивників, будуючи найдемократичнішу на землі державу, як зразок всезаконності, всеправди і вселюдяності для світу!

Хто із згаданих чигиринців виживе у прийднях, тяжко сказати, хто відстоюватиме своїм існуванням крилатий вислів “Козацькому роду нема переводу”? Про якісь національні права українського люду страшно було й думати! Людські права були лише на папері й на плакатах, в  гаслах і лозунгах. Люди, найпаче по селах, трудилися тяжче, ніж панські холопи чи царські кріпаки, під постійним страхом ув’язнення. Діти училися неправді й брехні і мусіли дякувати партії за те, що животіють у безпам’ятстві про своїх пращурів. Будь їм рідною, люба земле, світи їм і грій їх, благодатне сонце, поки вони зведуться з колін і стануть людьми у своїй власній державі!.. Амінь!..

А поки-що Україною брела небачена у світі доба рабського лжесоціалізму – тотального похорону і українського народу, і його пам’яті й духовності. Продовжувалася переможна хода мору і на нашій провінційно-колоніальній землі, і поза нею в союзних резерваціях, і аж у екзилах агентами з Комінтерну, що ховали російський великодержавний шовінізм під інтернаціональне старшебратство. А під ним інонаціональне життя ставало злочином поряд із фактичною великодержавницькою єдинонародністю, про яку ще не говорилось відкрито, але яку тотально розбудовувалося!..