У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #1
- Год: 2008
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-493-132-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший». Краткое содержание книги:
Над цим непересічним масштабним твором Андрій Іванович працював упродовж багатьох років, урятував його від всевидющого ока КДБ, закопавши в скляній банці на городі. Нині цей незаперечний документ про знущання комуністичної влади над українським народом приходить до читача.
“А чим пояснити розстріл робітників у Петрограді?” – не вгавав Назар, аж дратуючи Карпа.
“Серед робітників були свідомі спеціалісти і майстри, були й неуки - люмпени та п’яниці. Перші були проти жовтневого путчу і диктатури пролетаріату, то пак - більшовиків-комуністів, отож і повстали. З ними ж, ошельмованими, руками других розправилися хижо і по-звірячому, як з ворогами народу.”
“Незрозуміло, як же при цьому всьому Ленін думав про світову революцію, якщо жовтнева була тільки путчем?”
“Проголошення гегемонії пролетаріату потрібне було Ленінові для переносу розбрату на закордоння, для нацькову одних на других і в перспективі – для панування новоімперії над світом під його особистою сваволею!”
“У такому разі, як розуміти знищення Леніним однієї імперії і побудову на її місці нової?” – подобався Назар Карпові своїм заповзяттям.
“Після жовтневого перевороту вождь захворів великоімперністю, повіривши у розвально-світову революцію, на чолі якої буде росо-сатрапія. Та й як було не захворіти, коли так легко йому удався путч!?”
“То Сталін, як витікає із сказаного, дійсно - Ленін сьогодні і сьогодні плакати проти істини не грішать?”
“Повторююсь, істинно так, колего! Різниця лише та, що він не росіянин і, як інструмент для успішної гри в нацпитаннях, вигідніший імперії, бо має ніби більш престижне національне лице, за яким легше ховається великодержавний шовінізм та беззаконня централізаторської влади і уряду, які стали над усіма законами і положеннями…”
“Що в такому разі є ми за народ, що дали себе обманути, хоч були стожди обмануті у раніших століттях імперією? Адже це якесь наслання і мана!”
“Це і є питання з питань не лише для нас! Росія століттями обкручує навколо пальця весь світ і він про те не відає, бо й нам із тобою, щоб це зрозуміти, треба було попасти аж сюди…”
“Коли так, то чи можливий загалом соціалізм і комунізм, та ще, приміром, при нашому наркомземі Михайлові Чернову в отакому союзі!?”- після тривалої мовчанки знову обізвався Назар. - Адже перший - цілком поліцейсько-чекістський!..”
“У нерозформованій, колюче-дрото-табірній, до своїх давніх етновитоків, до виділення Сибіру та Півночі, як окремих федерацій народів, всіх автономних республік та районів, як самостійних одиниць, без системи багатопартійності в них, - про справжній, людяний соціалізм і демократію не може бути й мови! Щодо комунізму, то він взагалі - міф, світовий міраж, а в самодержавному уярмленні ще й знущальний інструмент, охмурливо-шельмовий глум та нісенітниця…”
“То отой перескочник Олексій Брусилов, що перед поразкою в боях із австро-угорцями і німцями вислав половину чоловічого населення Галичини до Сибіру літом п’ятнадцятого, - тоді царський генерал, а потім головінспектор РСЧ, - таки правду твердив, що Ленін так порятував Російську імперію, як ніхто інший не зміг би?”
“Без сумніву, так! Він і перескочником став тоді, коли, як монархіст-великодержавник, побачив у службі Ленінові єдину можливість спасти імперію від повного розвалу і знищення…”
“Що ж ви вважаєте все-таки хоч якимось досягненням нашого народу в революції при отих жертвах?”- по чималій мовчанці спитав ожурливо Назар.
“Без сумніву, історичним було січневе повстання і об’єднання усіх українських земель і люду в одній спільній державі!”
“Об’єднання? Але ж із ним ніхто потім не порахувався!” – ніби аж обурився Назар.
“Не порахувались агресори, окупанти і аннексори, а народ український тією домовою став єдинодержавним. І як не ми, то діти чи онуки наші не забудуть того ніколи.”
Карпо Янчук під оту перемовку спершу в немочі задрімав, а потім і заснув під палкі виказування. Його мучив докір, що й він, як червонокозак, допомагав у створенні і збереженні отієї імперії, аж тричі проливши за неї власну кров…
Фельдшер занесеної снігами амбулаторії – околодка та кількох бараків, окільцьованих парканом із колючого дроту з вишкою на Тоболі, - яка тут іменувалася лазаретом, Архип Ковтюх у великих, підшитих войлоком валянках тільки-но встиг старечо причовгати по заметах на роботу, де на нього вже чекав у коридорі інспектор з нагляду за місцевими таборами Фрол Кликов – у добрячому білому овечому полушубкові і з добротною шкіряною жовтавою течкою під пахвою. Обмітаючи віником-деркачем свої валянки від снігу, Ковтюх подумки дивувався раннім, ще до повірки, свіжим слідам на порозі.
- День добрий начальникові саноколодка! – привітав інспектор Ковтюха, як тільки той вступив у коридор.
- Що стряслося, що так рано нас навідали? – скинувши морозні бурулі з вусів, спитав неквапом Ковтюх гостя, стягаючи разом із шапкою башлика з голови.
- У вас робочий день із семи, а зараз? – із металом в голосі, ледь стримуючись від обуру, не то спитав, не то ствердив інспектор. – Жди вас тут! Відкривайте спішно кабінет! – скомандував він.
- Молодий, а гарячий, мов кип’яток! – почав відмикати двері фельдшер. – Ти мені не богуй отут, а кажи, що сталося, - пропустив він гостя першим у кабінет, глянувши на його перепустку.
- Нічого такого, - присмирнів Кликов. – Янчук Карпо Дорошович числиться у вас на лікуванні?
- Числиться, а що? – роздягнувся Ковтюх і тепер неспішно поправляв на собі м’ятого брудного халата.
- Доставте його сюди негайно!
- Він же зовсім нетранспортабельний, у передсмертному стані!
- Але ж живий? – переступив з ноги на ногу інспектор.
- Вчора після вечірньої кризи був живий. А що, може, хтось доніс, що він утік?
- Доніс, доніс… Він при пам’яті? – нетерпеливився Кликов.
- Був, але недовго. Став летальним, як жінка поїхала від нього після побачення, а тепер ще й двобічне запалення легенів підхопив, то не знати, чи й оклигає, - розвів руками фельдшер. – Лікувати нічим.
- Тоді ведіть мене до нього! Мушу під розписку об’явити йому рішення Верховного Суду.
- Гадаю, йому вже ніякі рішення не потрібні, - подав Ковтюх халата гостеві. – Помилування йому?
- Перегляд і повне виправдання!
- Щось зачастили оті перегляди, коли вже злочинці Богові душі віддають.
- Не наша з вами справа судити про це, - знову почувся метал у голосі Кликова.
- Глашо, а, Глашо! – відхилив Ковтюх двері в коридор. – Чи ти там заснула?.. Як тут у тебе? – спитав у заспаної сестри.
- Ніби нівроку, - протирала та очі у дверях, позіхаючи в кулак.
- Що ж, ходімте, може, йому стало краще після банок і гарячого окутування.
- Ведіть, - пішов у двері інспектор. – Мусимо будь-якою ціною негайно підписати звільнення! Чуєте? З Главка воно! – змовницьки зашептав, як свій своєму, інспектор, крокуючи коридором. – Він давно у вас?
- Та вже чи не третій місяць. Ну, да! Так і буде – вже півтора-два, як жінка поїхала…
- То й добре, - був задоволений Кликов. – Більше двох місяців провалялося рішення – була вказівка затримати його!
- Як то!? – губився фельдшер. – Чому ж то так!?
- Та чи вам не все одно?
- Мені то однаково, а от Янчукові… Він би тоді поїхав із жінкою додому, - з обуром підвищив голос Ковтюх.
- Приведіть його до свідомості, хоч тимчасово! – шепнув інспектор уже під дверима палати.
- Побачимо, не так усе просто! – пропустив інспектора Ковтюх.
У чималій напівтемній кімнаті повітря було таким спертим, насиченим потом, гнилосними випарами нездорових тіл, нужею, сечею і медикаментами, що Кликов мимоволі спинився у дверях. Невелике віконце палати було заліплене напливною кригою, що скапувала із брудного вмерзлого бинта в дерев’яні ночви, видзвонюючи. Хворі лежали на десяти двохярусних нарах. Висока потріскана груба, що протоплялася з коридора, була ледь теплою, і Кликов, торкнувшись до неї рукою, подумав, що за два минулих роки не навідувався сюди жодного разу.
- Принеси, Глашо, шприц із камфорою і горицвітом, - скомандував фельдшер сестрі, що бралася присісти на нижніх нарах біля Янчука.
- Камфору і горицвіт разом? – перепитала Глаша.
- Саме так, я не помилився і не переплутав! – сердито повернувся до неї Ковтюх. – І швидше виконуй! – наказав.