У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

По брудному, мокрому після дощу перону снували пасажири. Жінки, що порозкладали на ряденцях свій нехитрий харч, лементували, закликаючи покупців, і Янчук уже хотів було направитись до них, але, вчасно згадавши зарік, даний собі і Лізі Аврамівні, мовчки проковтнув слину і побрів у вокзал, похнюпивши голову, мимо паровоза, що чмихав, відсапуючись. Проходячи повз вікно їдальні, звідки його обдало запахом готових страв, він ще раз гостро відчув голод. А вже як облюбував собі вільне місце між подорожанами у притемненому бруднуватому приміщенні чекального залу, зовсім не мав сил терпіти, адже то тут, то там сусіди підкріплялися, хто чим мав. Хлопець намагався не думати про їжу, але був такий голодний, що аж свідомість йому дурманилась.

“Таки лишилися тут люди, - пронеслося у хлопцевій голові здивування. – Добрі чи недобрі вони тепер? Адже минулої весни все тут було мертве. Може, як і я, повернулись, обійшовши голод?..” За час своїх півторарічних мандрів і тяжких мученицьких злигоднів Петро навчився судити про людей, про їх вдачі і характери по їх мові і навіть мовчанці, по їх зовнішньому вигляду й поведінці, тож і зараз, чемно склавши руки між колін, він прислухався і придивлявся до навколишнього. Своїм підлітковим, але вже досить досвідченим чуттям він майже безпомилково виділяв серед людського юрмища жадібних і підступних, як і  жалісних та доброчинних. Серед сусідів у залі чекання Петро не міг не звернути увагу на двох парубійків, що, посмакувавши смаженої курки, взялися крутити цигарки, продовжуючи вести непристойні розмови про черниць. Петрові не важко було визначити, що вони промишляють чимось злочинним і хто з них головний.

“Ну, й хай собі! Мені що до того!” – подумав він, але мимоволі продовжував прислухатися і придивлятися до них. Один із парубків, помітивши Петрову увагу, по-приятельськи підморгнув йому, поставив на своє місце обшитого мішковиною кошика і вийшов, мабуть, випалити цигарку. Щоб привернути увагу другого, Петрові довелося зітхнути і навіть кашлянути в руку по-дорослому.      

- Кудись їдеш? – знудьговано звернувся той до Петра.

- Вже не їду, а йти ще чимало, - намагався хлопець зацікавити співбесідника.

- Значить, приїхав, але не тутешній?!

- Можна й так сказати, адже до Чигирина ще кілометрів із тридцять.

- То чого ж не йдеш?

- Чекаю, поки сонце трохи підніметься…

- Сам ти чи зі старшими? – позіхнув у долоню парубок.

- Сам… Із мандрів вертаюся, аж із Кубані…

- Дорогу знаєш? – уважніше оглянув парубок Петра.

- В людей допитаюся. Вони завжди скажуть, і де ти є, і куди тобі йти, - підтримував розмову хлопець.

- То так… Із Чигирина, кажеш? – перепитав той, ніби щось збагнувши.

- Там родився і жив колись, як батьки були, - не знав Петро, як краще повести розмову.

- А тепер їх немає?

- Немає, - вдавано байдуже відповів хлопець і поміняв тему. – А ви ж куди їдете з напарником?

- Та ніби й ми приїхали, хлопче… А тут треба плаву шукати, та дідько його зна, де найглибше… Ти, часом, не вкажеш дорогу? – посміхнувся роблено парубок.

Петро пильно подивився на співрозмовника, зігнав з лиця усмішку і теж замовк, зрозумівши, що його питання було недоречним.

Тим часом поруч якісь тітки говорили про часник, цибулю-сіянку і нехтемських дітей, що цього літа геть чисто витовкли ранні огірки. Петрові чомусь здалося, що вони зараз придивляться до нього уважніше і нароблять рейваху, як ота клята перекупка позавчора в Лозоватій, у якої хтось поцупив балабуху. “От халепа! – подумав мимоволі. - Треба б відійти від гріха подалі.”  

- Вже нерано, то може підемо помаленьку? – із пляшкою води появився той, що виходив покурити.

- А чого ж, можна, - смакував малими ковтками воду Петрів співрозмовник. – Що раніше підеш, то швидше прийдеш, - підвівся, потягнувся і взявся нехотя зв’язувати старою крайкою кошик і мішок, що досі лежали під лавкою. – Цей ось, - вказав він товаришеві очима на Петра, - до Чигирина правує, то може проведемо, поки нам по путі?

- Ти до Чигирина? Пішки? Далеченько, як для тебе, - в’язав він і свої вузли. – Хай іде, як хоче, покажемо…

З тим і вийшли втрьох із чекальні. Після притемненого залу надворі було особливо світло й сонячно. Парубки рухалися швидко, і Петро ледве встигав за ними, аж підтупцьовуючи. З міста в поле вивели його завулками й манівцями, мабуть, дорогу знали добре. Далі прямували, ніби навмисне обходячи села. В путі майже не розмовляли, були якісь насуплені, і хоч дорогою сонце весь час було Петрові по праву руку, йому раптом спало на думку, що можуть кудись його завести і поглузувати з нього.

Голод брав своє, і мимоволі дорогою Петро розпачливо оглядався, чи не видно де якого хутора, щоб піти випросити хоч чогось їстівного. Та дарма!.. Нарешті спустилися у якийсь виселок, що тягся по балці, то розширюючись, то звужуючись аж ген під гірку. Петрові одразу додалося сил. Порівнявшись із криницею під розлогою вербою, провожаті спинилися, поскидали ноші і роздяглися. Один мовчки дістав із кошика двійко варених качиних яєць і шмат прижовклого сала. Другий відламав кусень від хліба і від плескатого пирога з сиром. Ніби заздалегідь змовившись, обидва простягли їжу Янчукові. “Підкріпися трохи, бо голодним далеко не зайдеш,” – сказав той, з яким Петро мав розмову у чекальні.  Переглянувшись між собою, обидва відійшли і зобік полягали на свій одяг.