У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Поряд із куренем біля слупа хрумкали із яселець сіно двоє припнутих осідланих коней, і Петрик здогадався, що один із них – дядьків Гнатів, а другий – кухарів. Звіддалік до довгих неглибоких корит із водою, виставлених біля куреня, наближалися велетенською сивою хмарою отари овець, і Петрикові здалося, що то не вони рухаються, а він – разом із куренем і кабицею. Мирні тварини чарували хлопця своїм виглядом, але й викликали співчуття до себе. Пригнавши овець на водопій, два вершники-чабани під’їхали до кабиці, спішилися і привітали Петрика, як свого, лишивши отару під наглядом чотирьох вівчарок, що дивували Петрика своєю вихованістю.  

Скоро в таганкові закипіли галушки. Дядько Гнат, пославши на травицю біле простирадло, наказав Петрикові винести з куреня туго звернуті сидуни з сіна та череп’яну миску з ложками. І врешті чабанська сім’я взялася за командою дядька Гната до вечері.

Петрик із чемності останнім зачерпнув із миски галушку, постудив її і, не кваплячись, взяв до рота. А як так сталося, що він тут же нею подавився аж до задушшя, він ніколи й потім не міг собі пояснити. Дядько Гнат бив і турсав хлопця в спину та в груди кулаками, аж поки та галушка не проковтнулася і геть посиніле обличчя Петрика не стало набирати нормального вигляду. Того вечора Янчук, проклинаючи себе за жадібність, із риданнями відмовився від  вечері і заснув так.

Вже з наступного дня хлопець разом із чабанами сміявся зі своєї пригоди, підміняючи щодень іншого пастуха-вершника і не забуваючи щедро підгодовувати Ельзу, що врятувала його від смерті. Життя його незабаром увійшло в озвичаєну колію. Крім чабанування, до його обов’язків входило перевезення білизни у пральню і назад та ходіння до крамниці за  тютюном для пастухів. Скоро Петрик став незамінним, що зауважив і управитель, навідуючи отару.

Обійшовши концесію вздовж і впоперек, Янчук мимоволі зауважив разючу різницю між її полями і колгоспними: концесійна пшениця колосилася в людський зріст, а колгоспна - із пустими волотками замість колосків – ледь до колін йому доставала. Так само відрізнялися і поля кукурудзи, і грядки з городиною. 

Вечорами, як стирлена отара надійно охоронялася вівчарками, Петро Янчук при свічці вкотре майстерно оповідав чабанам на їх прохання про своє життя і мандри або читав принесені зі шкільної бібліотеки книжки. Дядько Гнат розказав, що книги, підручники і шкільне приладдя щороку безоплатно присилав до школи Скрипник із Харкова.

Радо виконуючи і пастуші, і найрізноманітніші господарські обов’язки, Петро Янчук через якийсь місяць познайомився із Лізою Аврамівною, що була і вчителькою школи, і вихователькою управителевого сина Ганса. Знання Гансом української мови викликало в Янчука заздрісне бажання і собі вивчити отак же німецьку – від Лізи Аврамівни і другої вчительки, що на час навчання приїздила з Кропоткіна.

По суботах працівники концесії мали робочий день лише до дванадцятої години дня, після чого йшли витрушувати постелі, митися, міняти білизну, перевдягатися і отримувати у скарбника-німця зарплатню за тиждень. Як випадав жереб, Петро й собі вечорами не без цікавості дивився з ними німе кіно або слухав виступи концесійних аматорів. В неділі робітники йшли до писарні – легкої скляної будови, де писали листи до рідних і знайомих. Янчукові поталанило допомогти не одному з тих, хто був неграмотний, заробивши писанням навіть на власний гаман і цукерки.

Якось, вкотре нагадавши дядькові Гнатові про тітку Варку і Тимоша, Петро одержав двотижневу відпустку і можливість врешті їх відвідати. Була якраз субота по обіді, як він вийшов на шлях до Зеленчука. Проходячи повз кукурудзяні скирти серед широкого рутого лану лапатої рицини, крім неймовірного смороду від трупів, що так і лежали неприкопані, він відчув ще й запах їдкого згару – всі сім горіли, вже ніким не вартовані. Від дядька Гната він знав, що в Зеленчуці дуже багато людей вимерло від голоду. “А якби їм роздали оті качани, того б не сталося,” - з гіркотою усвідомив Янчук.

Підвечір хлопець знайшов потрібну хату, дізнавшись від дівчинки-сусідки, що вони скоро прийдуть з роботи, що тітка Вустя Скачиха вмерла з голоду, бо була стара, що тітка Варка в’яже снопи, а Тиміш правує кіньми на лобогрійці. Посеред їхнього двору біля корита з болотною травою стояла прив’язана корова, а на віддалі від неї було припнуте теля.

Появи господині Янчук чекав недовго. Скинувши зі спини рептух-рядно із травою, вона тільки охнула, впізнавши його. А як оповів свою історію, поскаржилася, що не має навіть чим його пригостити, бо снідають і полуднують із Тимошем у созі, куди ходять на роботу.

- Слава Богу, отелилася нарешті корова, маємо молоко, то зараз видою і пригощу тебе, - кинулася тітка Варка за дійницею. – То, кажеш, забрали у вас мою грядку з городиною? – цівкало молоко в цеберко біля її колін.

- Все усуспільнили, де люди померли.

- Так само й тут було: все у всіх вимели на заготівки лишків. Кукурудзу в качанах, правда, заскиртували і охороняли від голодних людей, аж поки ті не обклали її своїми трупами і вона врешті не загорілася... Тепер ось жнивуємо за сніданок і полудник, - похитала вона головою. – Навесні, правда, Тиміш накопав кротів, то їхні шкірки у заготконторі пару разів отоварили йому борошном, а на третій раз на нього напали якісь бандити, борошно відібрали, а його геть побили, - поскаржилася гірко… – Кажуть, із Кубані за наказом Кагановича ще за холодів двадцять сім станиць вивезли, а у березні, вже за Постишева, із трьох найбільших станиць - Полтавської, М’ясівської і Урюпинської – аж сорок шість тисяч душ безвісти запроторили. Тепер, кажуть, по Кубані лише печища чорніють та шакали у бур’янах колишніх обійсть гавкають.