У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

- Ліза Аврамівна чомусь засмучена, мабуть, у неї якісь неприємності? - поділився Петро із Гансом своїм враженням, як учителька їх відпровадила, сама ще лишившись у бібліотеці.

- Скрипник – той, що посилав нам щоліта книги, недавно застрелився, - пояснив німчук. – По його смерті до нас прийшла із Краснодара настанова, щоб школа надалі була російською.

- А посилки ж хто тоді прислав?

- Ще він, як живий був. А чи сам себе застрелив, чи його застрелили, а об’явили, що сам, про це ще з тиждень тому я чув від Лізи Аврамівни, якій написала подруга-вчителька з Харкова.

Петро був глибоко вражений почутим. Йому мимоволі пригадався портрет Скрипника, що висів у коридорі його чигиринської школи поряд із портретами Леніна і Петровського. Його приголомшила й новина про зміну мови навчання у місцевій школі.

- Не журись! Школа російською не буде, бо ж у концесії росіян немає, і дядько Гнат, як я знаю, уже записав тебе у шосту групу.

І опечаленим, і втішеним пішов Янчук підвечір до отар, дружньо попрощавшись із Гансом. Шкода було йому наркома, радів, що знову буде вчитися. Вже уявляв собі, як житиме у “скарбній хаті”, де зазвичай зимували чабани, а домашні завдання, як дозволять дядько Гнат і управитель, виконуватиме у “писарській хаті”.

За вечерею поділившись із чабанами новиною про смерть Скрипника, Петро сподівався на їх особливу реакцію, але натомість вони лише мовчки переглянулись між собою і якось по-змовницьки перевели розмову на тему зимівки. Янчук мимоволі узнав, що деякі німецькі родини із зібраним збіжжям виїжджають додому, і управитель наказав без додаткової оплати  замінити їх у роботі.

Ввечері Петро читав по замовленню Шевченкового “Кобзаря”, “Немає матусі” та  “Поганяй до ями” Тесленка – спершу на свіжому повітрі, а потім при свічці у завішеному попоною від комарів і мушви курені, аж поки всі й поснули, крім чатового, який вийшов до отари на варту…

Найбільше хлопець любив бувати в концесії по суботах і неділях, хоч це траплялося не часто. Споглядання святково вбраних людей, а найпаче дітей, їхніх порань і гулянь підіймало його настрій. Після жнив у німецьких родин вихідних фактично не було, робота кипіла і в ці дні: у далеку Німеччину відправлялися збіжжя, вовна й овочі. Як правило, чабанів кликали на допомогу, а йому доводилося гасати на коні коло отар навіть більше, ніж зазвичай. Але Янчук не впадав у розпач: у нього завжди при собі була якась книжка, тож або вчив напам’ять “Кобзаря”, або зачитувався в сідлі “Кайдашевою сім’єю”, “Фата морганою” чи “Хіба ревуть воли…”

Особливим щастям для Петра по вихідних були приїзди на пасовисько Ганса Вербаха на власному коні. Тоді хлопці ділилися нехитрими розповідями кожен про своє життя: Янчук  бачив стільки горя, скільки його просто не міг осягнути розумом Вербах, Петро був одним із восьми дітей у родині, а Ганс – єдиним сином у батьків. Франц Францович, як і Петрів батько, працював так же невтомно: підіймався разом із сонцем, або й ще раніше і машиною або на дрожках об’їжджав поля й городи, намічав пасовиська, розписував на день роботу ланковим, а крім того, слідкував за поливом і сінокосом, мийнями й пральнями, гужовими волами й кіньми, навіть за поварнями, пекарнями і швейними майстернями разом із Гретою Людвіговною, яка теж не цуралася жодної роботи.

Близилися вересневі дні, і все більше Янчука тривожила думка про саму можливість його майбутнього навчання в школі, адже пастухувати треба буде до самих морозів, адже від чабанського куреня до школи й назад – шлях неблизький, адже навіть пристойної торби для книжок не має. Коли ж заводив про те розмову із дядьком Гнатом і чабанами, вони ніби води в рот набирали…      

Якою ж неймовірною радістю для хлопця став приїзд якогось дня управителя з Гансом на легковій автомашині, щоб забрати його для подальшого життя і навчання до себе. Від несподіваного щастя в Петра відібрало мову, він і плакав, і сміявся, прощаючись із дядьком Гнатом, чабанами, вівчаркою-рятівницею, кіньми, верхи на яких гасав майже два місяці, і овечками, яких йому все ще було шкода. Їхав, як почесний пасажир, обдаючи Ганса щастям із очей.

Будинок управителя Вербаха, в якому Янчукові поталанило оселитися натимчас завдяки дядькові Гнатові й Гансові, мав шість досить просторих кімнат на першому поверсі і три – на мансарді, дві з яких були спальнями, а третя – кабінетом Франца Францовича, з вікон якого він міг бачити всю концесію і її околиці. Хлопця розмістили у Гансовій кімнаті на першому поверсі, поставивши для нього додаткові ліжко й тумбочку. З меблів тут були ще стіл із двома стільцями і дві шафи: для одягу і книжок.