У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #1
- Год: 2008
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-493-132-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший». Краткое содержание книги:
Над цим непересічним масштабним твором Андрій Іванович працював упродовж багатьох років, урятував його від всевидющого ока КДБ, закопавши в скляній банці на городі. Нині цей незаперечний документ про знущання комуністичної влади над українським народом приходить до читача.
- Ти ж чого ото? Може щось болить у тебе? Хай Господь милує! Чого ти? – забідкалася вона, а Янчук виплакував і жаль до себе, і втому, і голод, що паморочив його, і дяку добрій дівчині та її матері за турботу й піклування.
- Посидь на призьбі, поки я здою корову. Вернуся, дам повечеряти, знаю, що голодний, - пообіцяла господиня Петрові і пішла із цеберком-дійницею по молоко, а Варя у дворі взялася прати його речі.
Скоро Петро був покликаний до хати, бо надворі вже почало сутеніти. Заздрісно-великий удій господиня процідила через марлю аж у три великих глеки ще й у кухоль. “А корова ж доїться тричі на день!” – мимоволі подумав гість, сидячи в застіллі і слідкуючи за тим молоком, що вабило й чарувало його своєю кількістю і запахом.
Під грубою старанно мився лапою великий сірий кіт, на стіні тикав монотонно, звісившись донизу гирями-тяжками годинник, десь у кутку цвірчав у хатній тиші коник-стрибунець. Господиня винесла глеки з хати, помацки відшукавши на карнизику сірники, підпалила чималу гасницю зі шклом, звеселивши освітленням хатній добробут і гаразди, щось шепнула Варі і аж ніби виштовхнула її з хати. Дочка швидко вернулася і поставила на стіл повну миску картоплі, таріль солоних огірків, миску кислого молока і залитого яйцем книша.
- Край собі, хлопче, хліба та вечеряй. Ми з Варею вже поїли, а батька нашого марно й чекати... На степовій дорозі тебе, мабуть, зайці не гостили? – пожартувала вона.
Стримуючись, Янчук присунувся ближче, взяв ложку і почав їсти, бо за цілий день, хай і після ситого сніданку, що йому перепав від парубійків, зголоднів добряче. Упорався він із вечерею досить швидко, лишивши на столі шмат книша і огірки, на подив господині, до якої все приставала Варя, в чомусь її переконуючи.
- Вшниплива ти, дитино, як зінське щеня, і ради тобі не даси! - підвищила господиня голос. – Принеси хлопцеві сіна, а тоді й збігаєш, коли так тобі приспічило.
Варя поспіхом внесла до хати трьома оберемками запашне сіно, розправила його на долівці під грубою, накрила смугастим рядном, навіть подушку в голови поклала, а сама, накинувши голубеньку хустину, швиденько вийшла.
Янчука, що, подякувавши за вечерю, все ще сидів біля столу, морила втома.
- Лягай на сіно та спочивай, - припросила господиня, здогадуючись про його стан.
- У цих штанцях і сорочці?
- У цих, у цих. Твоє добро цілу ніч сушитиметься, - прикрила Петра другим рядном, як уже ліг. – Тепер спатимеш, як після маку, - і вимитий, і вичесаний, і нагодований.
- Спасибі вам велике, тіточко, за все!
- Нема за що, спочивай, - пригасила вона гнота в лампі і вийшла у другу хату, клацнувши клямкою...
Проснувся Петро раптово, почувши стук, рипання дверей, гупання в сінях і чоловічу лайку. Спалахнула лампа, і перше, що Петро побачив, були, видно, господареві нові чоботи, що аж вилискували, порипуючи. Чоловік то був кремезний, вусатий і чубатий, подібний до тих паханів, що хлопець зустрічав у вирібці гори на Кубані. Господар презирливо оглянув його постіль, сплюнув і почав нетерпеливо ходити від порога до столу й назад. Петро удав сонного. Зайшла господиня, тихо нарікаючи на долю і вимогу чоловіка ставити на стіл “закусь”.
Розмова господарів перервалася, не почавшись, бо під вікнами почулися кроки, клацнула клямка дверей, і на порозі крізь повіки Петро побачив жердикуватого гостя із білим причесаним на бік волоссям, у чорному костюмі і білій перкалевій сорочці.
- Де це ти стільки возився?! Не навів там кого часом? – притишено спитав господар.
- Поки позакривав та позасовував, то й затримався… Не навів, не бійся – не впервой, - всідався він на лаву, як удома.
- То як тобі нарада? – ні з сього, ні з того спитав господар, як господиня внесла закуску.
- Та що говорити! Казав же, треба пороздавати всі опустілі двори родичам чи сусідам, бо й вовки позаводяться.
- Не в духах вона сьогодні, - пояснив господар, наливаючи в карафу з бутиля, як жінка вийшла. – Обіцяв їй соломи привезти, та за тією затією й забувся. Та жалкувати нічого, все нам удалося на славу.
- Нічого дивного. А про двори я тобі не дарма сказав. Розберуть їх, а восени можна буде податки накласти за користування, тож матимемо додаткову поставку.
- Варта думка!.. Сідай до столу, - припросив господар гостя, як господиня зайшла з тарілями. – А що? Треба тільки чисто справу провести, - додав він, як жінка вийшла.
- Ти, як той Ленін: землю - селянам, а фабрики і заводи – робітникам, - посміхнувся гість, - давав, поки йшла реквізиція хліба, а як із тим справився, то заговорив про кооперативи, ТСОЗи, комуни, радгоспи й виробничі бригади. А те все – ніщо інше, як відбирання землі від селянства, а фабрик і заводів – від робітництва.
- Хай йому грець! – налив господар горілку у склянки. – За таку справу, як нинішня наша, варто випити! Ну, будьмо! – настромив він солоного огірка на виделку і підняв келишка.
- Будьмо! – підтримав його гість, настромивши на свою шмат сала.
Якийсь час їли мовчки, потім знову випили по чарці й закусили кисляком.
У Петра геть пропав сон від мимоволі підслуханої розмови: при м’ясоздачі їм вдалося отримати квитанцію на п’ять бузівків, яких вони взагалі не здавали, а тепер планували їх забити, м’ясо розділити, а шкіри вичинити.
- Без бригадира, Лампію, нам все-одно не обійтися, - тяжко дихав господар.
- І різника взяти в пай доведеться, як собі хочеш! – поклав кулаки на стіл гість.
Господиня мовчки поставила на стіл велику пляшку горілки, заткнуту кукурудзяним качаном, підлила в миски кисляку, поклала кілька сирих яєць і вийшла тихо, як і зайшла. Прошмигнула в сінях не поміченою батьком і Варя.
- Як останній хліб зберемо чи вже зараз? – вже заплутувався язик у господаря.
- Який хліб?! А як кинуться в заготконторі? Зараз і тільки зараз! Прокопе! Таки завтра чи позавтра – і ажур! – знову виложив кулаки на стіл Лампій.
- Не буде чим хліба дозібрати, хоч кричи! Жінки ремствують, а з дідів та дітей який глузд? Ніхто тим господарством не цікавиться, всяк собі урвати намагається і тільки.
- Нічого дивного: ти, як голова, свою лінію тягнеш, я, як комірник, свою. Бригадири своє пильнують, жінки себе боронять, діди все для себе стежать... Думаєш, я дарма на мишву поскаржився...
- Я зауважив, Лампію, що ти мудрий чоловік. Скажи-но, скільки ми можемо реалізувати в тебе лишків?
- Гадаю, тони три можна. Ще ж природна втрата належиться, усушка за нормативом, та й зактувати щось можна буде...
- Тож будьмо ще! – підняв обважнілою рукою господар склянку. – Де три тони, там і більше, гадаю, знайдеться, - крекнув він, випивши вслід за гостем. – Варить бісова жінка так уміло, що і не пив би, а вип’єш, - покрутив головою. – Знову прийшла вказівка збирати кобзарів до Харкова на конкурс, - поміняв тему розмови Прокіп. – А де вони, питаю, опиняться? Де опиняться!? Адже ж у тридцятому Постишев отак же збирав їх на зліт, а занесло їх аж на Соловки, кажуть.
- Чи ж нам до кобзарів, Прокопе? – скривився Лампій від цибулини.
- Істину речеш, брате, ще ж отих кацапів-переселеньців отаку юрбу треба влаштувати і не як-небудь утримувати! А вони, хоч і люди, - прости, Боже! – хоч і в рахунок контракції їх утримок зачисляється, та де ж того всього настачити? І до поля нашого вони геть не пристосовані, хоч сказися! Біда одна з ними! Вимогливі, не як наші, все їм дай, про все повідом, до всього їм діло, - потроху човпів господар, все більше насурмлюючись.
- І я кажу, біда! – знову пристукнув сказане кулаками гість, упершись поглядом у стіл.
- Дисципліни по голоді ніякої, на роботу нікого не витуриш, а трактори без пального, косарки під дощем стоять, двір досі не огороджений, наче роз’їзд який, хомутів для коней немає, свинарники ніяк не почнемо будувати, ще й оті дитячі ясла в печінках сидять!.. Та що казати! Страшно й подумати, скільки в нас отієї роботи!..
На якийсь мент розмова затихла. Господар непевним рухом знову наповнив склянки і почав придивлятися до пляшки, піднявши її до лампи і стрясаючись від відрази.
- І я ото кажу, пиймо тут, бо на тім світі не дадуть!.. Спирт вона в тебе гонить, не інакше! – випив Лампій, занюхавши хлібом.