Ніколи не розмовляйте з незнайомцями.
Михайло Булгаков, «Майстер і Маргарита»
Коли вранці 27 жовтня 1990 року мешканці Москви прокинулися, на них чекала несподівана стаття, вміщена на перших шпальтах газети «Комсомольская правда». Незважаючи на гласність, КДБ рідко згадували в радянській пресі, але цим особливим ранком увагу кожного читача прикувала до себе світлина Каті Майорової, чорнявої дівчини двадцяти з лишком років, одягненої в бронежилет.
Стаття під назвою «Катя Майорова — міс КДБ» починалася з того, що КДБ, як і будь-яка звичайна організація, має свою королеву краси. Майорова, писав автор статті, носить свій бронежилет із «витонченою м’якістю» моделі П’єра Кардена. «Але ніщо так не підкреслює цнотливу чарівність Каті, вважають її колеги, як здатність завдати каратистського удару по голові супротивника».
Після виходу статті Девід Ремник із газети Washington Post зателефонував до прес-центру КДБ і спитав, чи можна взяти інтерв’ю у Майорової. Він очікував, що його висміють, але за кілька хвилин йому передзвонили й сказали, що можна.
«А фотоапарат взяти можна?»
«Ми на це сподіваємося».
Незабаром Ремник приїхав до однієї з будівель комплексу КДБ в середмісті Москви й зустрівся з Майоровою, яка прийшла на інтерв’ю в светрі з ангорської вовни та вузьких джинсах.
Про «внутрішню кухню» КДБ Майорова не розповіла нічого, але сказала, що любить «Бітлз», грає на гітарі й ходить на побачення не лише зі співробітниками КДБ. Вона також позувала для фото на тлі пам’ятника Дзержинському і сказала, що вчилася стріляти з пістолета, додавши: «Нам намагаються прищепити різнобічні навички».
Обрання міс КДБ було лише однією зі складових широкої кампанії зі зміни іміджу цієї організації. Її очільник Володимир Крючков став погоджуватися на інтерв’ю, в яких розповідав про себе і висловлював цікаву версію минулого цього органу. «Насильство, нелюдяність, порушення прав людини, — говорив він італійській газеті “L’Unita”, — завжди були чужими роботі нашої спецслужби». І хоча доба Брежнєва була «не кращою в нашому житті», КДБ у цей період діяв у відповідності з чинним законодавством.
КДБ почав також проводити екскурсії своєю штаб-квартирою на площі Дзержинського. Екскурсія передбачала відвідання кабінету колишнього голови КДБ Юрія Андропова на третьому поверсі та музею, в якому, крім залів, присвячених Леніну та Дзержинському, була також зала з експонатами, що віддзеркалювали успішні операції останніх років.
У КДБ було створено відділ зв’язків із громадськістю, очолюваний генералом Олександром Карбаїновим, який розповів одному із західних журналістів, що призначення цього відділу — пояснити світові: «Мета КДБ — служити суспільству, а не навпаки».
У такий спосіб КДБ намагався змінити свою репутацію серед радянського населення, вдаючись не так до реальних кроків, як до створення ілюзії.
КДБ був невидимою силою, яка в Радянському Союзі відповідала за все, що, здавалося, відбувалося автоматично — від одностайних схвалень на заводських зборах до повсюдного мовчання, яке було їхнім тлом.
Всі диктаторські режими наполягають на тому, що їхні громадяни щасливі, але радянський режим намагався примусити населення країни ще й демонструвати своє «щастя». Ці демонстрації були аж ніяк не дрібницею, вони були вкрай важливі для виживання режиму, бо саме претензія на створення суспільства, здатного на добровільну одностайність, виправдовувала абсолютну концентрацію влади за цього режиму.
КДБ досягав своєї мети, примушуючи радянських громадян грати призначені їм ролі в ідеологічному спектаклі країни за допомогою двох окремих функцій. Він створив загальні умови для примушення населення до покори, встановивши нагляд за кожним за допомогою такої щільної мережі інформаторів, що не було клубу, житлового будинку чи робочої бригади, де не працював би донощик, і забезпечуючи звільнення з роботи кожного, хто виявить політичну незалежність. Водночас КДБ, маскуючи свою діяльність, удаючи, буцімто діє в рамках «демократичної» ідеології, вживав усіх необхідних заходів для придушення тієї купки людей, що була винятком і насмілювалася публічно демонструвати своє інакомислення.