Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу
- Автор: Саттер Дэвид
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-524-0
- Переводчик: Наталья Комарова
- Жанр: История
Электронная книга - «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу». Краткое содержание книги:
«Не знаю. Я забув», — сказав Шатравка спокійно.
«Як Ваше прізвище?» — повторив полковник.
«Не знаю!» — заволав Шатравка і почав нестримно лаятися.
Фінський офіцер, що теж стояв поруч, сказав ламаною російською: «Його прізвище...»
«Стули пельку, холопе!» — вигукнув Шатравка і, намагаючись ще більше роздратувати радянських офіцерів, сказав: «Мене звати Ян Сміт».
«Його прізвище Шатравка», — вставив фін.
«Припиніть блазнювати, — сказав полковник. — Ми напишемо на вас рапорт за образу фінських представників».
«Стули пельку, ти, радянська наволоч! Мені байдуже, що ти там напишеш!» — вигукнув Шатравка.
«Заберіть цього шизофреника!» — наказав майор доволі голосно, щоб його почув Михайло, який був ще на фінській території.
Радянські конвоїри схопили Шатравку й замінили його фінські кайданки на тісні радянські, замкнувши їх якомога щільніше, що спричинило йому нестерпний біль. Шатравку посадили на заднє сидіння «газика», в якому пахло бензином. Коли «газик» рушив, він усе ще не міг заспокоїтися. «Знаєте, — сказав Шатравка своїм конвоїрам, — Фінляндія — країна, створена для людей. Тож краще бути в’язнем у Фінляндії, ніж жити на волі в СРСР». На це конвоїри сказали, що його скоро судитимуть.
«Нехай. Відсиджу три роки й усе одно перетну кордон. Так чи інакше, а вирвусь із цього комуністичного пекла».
«Про що ти кажеш, які три роки? — сказав молодий лейтенант. — Тобі п’ятнадцять дадуть».
Чотири «газики» з утікачами проїхали ґрунтовим шляхом довкола якогось озерця і зупинилися біля будинку, що стояв у лісі. Шатравку провели до кімнати, де горіло світло і стояв довгий стіл, укритий червоною скатертиною. З одного боку стола сиділи фінські офіцери, з іншого — радянські. Радянський полковник запропонував Шатравці сісти й пояснив, що його запрошено сюди як свідка передачі його документів представниками фінської влади радянським прикордонникам. Йому треба було розписатися за кожний документ.
«Ясно, — сказав Шатравка, — але чи не можна спочатку зняти кайданки? Бо інакше я не зможу розписатися».
Полковник розпорядився зняти кайданки. Майже нестерпний біль у руках, що сягав ліктів, почав зникати, але Шатравці все ще було важко ворушити пальцями. «Ваші кайданки кращі за радянські», — сказав він фінам, і ті посміхнулися на цей комплімент.
Нарешті Шатравка дав знак, що готовий, і почав розписуватися за свої документи. Після цього один із офіцерів знову став надягати йому кайданки.
«Можна не так міцно?» — спитав Шатравка.
«Не затягуйте сильно», — наказав полковник.
Шатравку вивели й покликали до кімнати його брата.
Валерій Церн, молодий радянський німець, стояв на людному вокзалі в Чернівцях і вивчав розклад потягів на високо встановленому табло, розмірковуючи, чи варто йому сідати на дизельний потяг до Вадул-Сірета — містечка на радянсько-румунському кордоні. Вадул-Сірет містився в забороненій прикордонній зоні, тож подорожувати туди без дозволу було ризиковано, але Валерій мав сподівання, що звідти йому вдасться перебратися до Румунії пішки.
У цей вологий і задушливий літній вечір Церн перебував у нерішучості. У Москві він познайомився з дисидентами й знав, що невдалі спроби перетину кордону закінчуються таборами або психлікарнею. Водночас атмосфера брехні в Радянському Союзі ставала вже нестерпною. Церн стояв і спостерігав, як група німецьких туристів прощається зі своїм інтуристівським гідом і сідає на потяг до Бухареста. «Дивно, — думав він, — за кілька годин вони перетнуть кордон. Румунія — соціалістична країна, але принаймні вони здолають цей кордон».
Потяг на Вадул-Сірет відходив опівночі. Врешті-решт, о 23:30, Церн наважився ввійти до вагона і сів на одну з дерев’яних лавок, навпроти огрядної жінки в квітчастій шалі, яка подивилася на нього промовистим поглядом. «Якщо вас заскочать у Вадул-Сіреті без дозволу, то негайно заарештують», — сказала вона. «Мені нема чого боятися, — відповів Церн, — я місцевий».
Опівночі потяг вирушив із Чернівців.
Церн жив в українському місті Харцизьку і вперше почав серйозно думати про втечу, коли зазнав утисків під час служби в армії — після того, як на політзаняттях не погодився з характеристикою Західної Німеччини як «капіталістичного пекла». Однак вирішальним поштовхом стало відхилення його заяви на еміграцію до ФРН.
Спочатку Церн задумав перетнути кордон із Туреччиною. Проте коли він приїхав до Батумі й побачив дозорні вишки вздовж моря, то зрозумів, що шансів на успіх там мало. Тоді він поїхав до Кишинева, а там сів на електричку до Унгенів — міста на кордоні з Румунією. Однак, коли потяг в’їхав до прикордонної зони, двері вагонів автоматично замкнулись, і вийти стало неможливо. Зрештою Церн вийшов на станції Окниця в північній частині Молдавії. Він не знав, що тепер робити. Врешті-решт, помившись у місцевій лазні, він пішов уздовж залізничної колії в напрямку кордону і наприкінці дня опинився на станції Восканці Чернівецької області. Там він помітив жінку, що стояла з коровою перед хатою біля станції і попросив у неї українською мовою скибку хліба. «Піди до панотця, — відповіла та, — він щось тобі дасть». Церн провів ніч на станції, а вранці попутною вантажівкою добрався до іншої сільської станції, де сів на електричку до Чернівців.