Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
— Старий Сладек вже не тримає пивниці, — кричить Хозе. — Він її винайняв якимось переселенцям із Будєйовіце.
Він газує, махає на прощання й від’їжджає. Причеп за трактором хитається, на асфальт випадає кукурудза. Якийсь час я дивлюся йому услід, аж раптом розумію, що він узагалі не запитав про Гонзу. Вони були найкращими друзями. Я сідаю в автівку й вирушаю назад до Будєйовіце. На пагорбі над селом звертаю на лісову дорогу й виходжу з авто. Тримаю мобільний телефон у руці й трохи проходжуся безцільно по м’якій лісовій землі, дивлюся на крони високих смерек. Сідаю під дерево й ковтаю ароматне повітря. Заплющую очі й кажу собі, що ці подорожі в минуле треба розділити на менші порції. На клавіатурі мобільного телефону натискаю швидкий набір номера, який записано на одиничку. Це номер один, це Фредерік.
Висота 370,5
1983
— Що то був за один? — запитав дядько, дивлячись, як я наминаю картопляний гуляш від бабусі. — Якийсь учений, ні? Окулярики на носі, плечі, ніби його б’ють…
— Це був Марек, однокласник із гімназії, дядьку. Він розуміється на математиці, дещо мені пояснював.
— Ага. І через це приїхав автобусом аж із Будєйовіце?
— Що ти так дивишся?
— Та так просто, Зденєк, звісно, звичайний хлопець із села, але руки в нього ростуть із правильного місця, він бджолами займається, на рибалку ходить…
— Він просто допомагає з математикою, нічого більше.
Дядько Венца награно розсміявся й залишив мене в кімнаті саму. Каштанове волосся в нього над чолом уже рідшало й потроху сивіло, зате свої бакенбарди він доглядав пильно, так само як австро-угорський імператор Франц-Йозеф. Він підвівся з-за столу, на фланелевій картатій сорочці й пивному пузі напнулися підтяжки, узяв біля плити ящик на вугілля й пішов по дрова. Я ще почула в коридорі його голос.
— До тебе прийшла Оліна!
Оліна підстрибувала на морозі у дворі, ніс зовсім червоний, але заходити всередину вона не хотіла. Дядьків чорний вівчар Цар стояв за сіткою огорожі наготові й слідкував за нами обома, чи не візьмемо ми його на прогулянку. Але потім зрозумів, що сьогодні з цього нічого не буде. Оліна була розчулена й підганяла мене.
— Краще захопити якісь окуляри, Гано, цей джинс дуже міцний, голки ламаються й розлітаються в різні боки.
Мені спала на думку одна річ. Із ще розстібнутим пальто я вбігла до світлиці, яка в хаті дядька належала нам із Гонзою, і вхопила його мотоциклетні окуляри. Вони лежали поруч із червоним шоломом.
— Оце воно, — зраділа Оліна. — У мене вдома є окуляри для лиж.
— Але треба поспішити, Олі, якщо брат дізнається, що я їх брала, він мене вб’є.
Ми поспішали уздовж річки, Влтава у лютому була дивовижно сірою і, здавалося, тієї зими вона навіть текла повільніше. Ми пішли стежкою вгору. На мене повіяло знайомим запахом хати, де Оліна жила з бабусею, дідусем і мамою. Особливий такий трав’яний запах кімнати, він мені подобався. Мати Оліни була на роботі, вона торгувала в магазині на площі. У вузькому темному коридорчику ми нікого не зустріли, тож швидко забігли в кімнатку зі старими меблями і швейною машинкою. Оліна дістала з пакета складені джинси. Вони були геть новенькі, чоловічі, більшого розміру, привезені, мабуть, через Австрію. Шви на штанинах від колін були розпороті.
— Він приїде за ними сьогодні, біля сьомої вечора! Я, мабуть, здурію… — марила Оліна, присуваючи мені стільця з іншого боку столика, на якому стояла швейна машинка.
Ми сіли одна навпроти одної, Оліна одягнула оранжеві пластикові лижні окуляри, а я — Гонзині мотоциклетні.
— А це той Петр, із яким ти танцювала минулої суботи на танцях у Седліце? Такий високий, темноволосий?..
— Так, це він, — запищала Оліна, — Петр Гразділ, той металіст, із довгим кучерявим волоссям. Давай, Гано, берися за штанину й тягтимеш на себе. Ти відчуваєш на дотик, яка груба ця матерія? Але не бійся, у мене є змінні голки, ціла коробка.
Пристрій відчайдушно рипів, я натягала тверду, наче колода, тканину від голки до себе, потім щось тріснуло й голка відлетіла вбік. Оліна вилаялася, змінила поламану голку на нову й заходилася мучити швейну машинку далі. Усе йшло повільно, але коли вже одну штанину було завужено, Оліна розпромінилася від задоволення.
— Це не занадто? — перепитала я.
— Те, що треба. Металісти саме й носять вузькі, щоб були по тілу.