Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
А тоді торкнувся до підвіски і викликав шторм.
4
Рендом та Флора чекали на моє повернення в покоях. Спершу очі Рендома зиркнули на кулон, а вже потім і на мене. Я кивнув. Повернувшись до Флори, злегка вклонився їй.
— Сестро, — мовив я. — Давно ми бачилися, давно...
Вигляд вона мала зляканий, що було мені на користь. І все ж Флора усміхнулася й узяла мене за руку.
— Брате, — сказала вона. — Бачу, ти дотримав слова.
Бліде золото її волосся... Вона обрізала його, залишивши чубчик. Я не міг вирішити, чи до вподоби мені така зачіска. У неї було дуже красиве волосся. А ще — блакитні очі з відтінком пихи, що давали їй змогу бачити все у найсприятливішому світлі. Іноді здавалося, що вона поводиться дуже по-дурному, але в інший час вона радше змушувала замислитися.
— Вибач, що витріщаюся на тебе, — мовив я, — та востаннє, коли ми бачилися, не мав змоги поглянути на тебе.
— Я дуже рада, що цю ситуацію виправлено, — відказала вона. — Це було так... Ти ж знаєш, я нічого не могла зробити.
— Знаю, — погодивсь я, пригадавши тонкий передзвін її сміху по той бік темряви на одній з річниць коронації Еріка. — Знаю.
Я підійшов до вікна й прочинив його, будучи впевненим, що дощові краплі не потраплять у кімнату. Я любив запах бурі.
— Рендоме, чи з'ясував ти щось цікаве стосовно особи можливого листоноші? — запитав я.
— На жаль, ні, — відказав брат. — Я тут порозпитував трохи. Здається, ніхто не бачив нікого в потрібному місці у потрібний час.
— Зрозуміло, — сказав я. — Дякую. Можливо, побачимося трохи пізніше.
— Гаразд, — відповів він. — Увесь вечір я буду в своїх покоях.
Я кивнув, повернувся і, притулившись до підвіконня, дивився на Флору. Виходячи, Рендом тихо зачинив двері. Секунд тридцять я прислухався до стукоту дощу.
— Що збираєшся робити зі мною? — нарешті спитала вона.
— Робити?
— Зараз ти у такому становищі, що можеш вимагати повернення старих боргів. Підозрюю, багато всього розпочнеться зараз.
— Можливо, — мовив я на те. — Але багато всього залежить від дечого. А багато що і дещо — це все ж таки не одне й те саме.
— Що маєш на увазі?
— Дай мені те, що я хочу, а там побачимо. Мені колись казали, що я непоганий хлоп.
— І чого ж ти хочеш?
— Історію, Флоро. Почнімо з цього. Як ти обернулася на мою пастушку в тій Тіні — на Землі. Найдрібніші подробиці. Що планували спершу? На чому дійшли згоди? Все. Абсолютно.
Вона зітхнула.
— Усе почалося... — мовила вона. — Так... У Парижі, на вечірці такого собі месьє Фоко[64]. То було років за три до Якобінської Диктатури[65]...
— Зачекай, — відказав я. — Що ти там робила?
— Я років з п'ять мешкала в тій зоні Тіні, — пояснила вона. — Вешталася собі, придивляючись щось новеньке, що могло б розважити мене. А на вечірку ту прийшла через незбагненний поклик долі, адже тільки він насправді допомагає нам щось знайти: дозволила бажанням вести мене і просто йшла за інстинктами.
— Цікавий збіг...
— Не в контексті тих подій... враховуючи, скільки ми подорожуємо. Це був, скажімо так, мій Авалон, моя заміна Амбера, мій дім поза межами дому. Називай це як хочеш. Я була там, на тій вечірці, тієї жовтневої ночі, коли ти зайшов усередину з мініатюрною рудоволосою дівчиною — Жаклін. По-моєму, її звали так.
Слова Флори повернули з глибин моєї пам'яті спогад, що лежав там непорушно з давніх-давен. Жаклін я пам'ятав значно краще, ніж вечірку Фоко, але така пригода справді була.
— Продовжуй.
— Як уже сказала, — вела далі вона, — я була там. Ти прибув пізніше. Звісно ж, ти відразу привернув мою увагу. Коли живеш достатньо довго і багато мандруєш, вряди-годи зустрічаєш людину, схожу на знайому тобі. Такі думки снували в мені, коли хвилювання від першого враження спало. Це точно просто схожість. Минуло стільки часу — а від тебе ні слова. І все ж кожен з нас має таємниці та серйозні причини не розголошувати їх. Може, саме в цьому й полягав твій секрет. Нас познайомили, і я згаяла прірву часу, щоб відтягнути тебе від рудоволосого дівчиська довше, ніж на кілька хвилин. Ти наполягав, що тебе звати Фенневаль — Кордел Фенневаль. Мене охопила непевність. Я не могла збагнути, чи то переді мною двійник, чи ти бавишся в ігри. Мені на думку спала ще одна можливість: ти так довго прожив у якомусь прилеглому кутку Тіні, що став відкидати власні відображення. Я б так і пішла геть, поглинута роздумами, якби Жаклін не почала хвалитися переді мною твоєю силою. Цю тему жінки не часто обговорюють, але те, як вона про тебе розповідала, змусило повірити, що вона справді була вражена тим, що ти виробляв. Я трішки потеревенила з нею і збагнула, що на всі ті подвиги цілком був здатен ти. Таким чином, про випадкову схожість точно не йшлося. То мав бути або ти, або твоя тінь. Таким чином, навіть якщо Кордел і не був Корвіном, він грав роль ключа, який вказував, що ти є або був у тому закутку Тіні — й це була перша справжня підказка щодо місця твого перебування. Потрібно було довідатися більше. Відтоді я йшла за тобою, паралельно занурюючись у минуле. Чим більше людей опитувала, тим заплутанішою ставала твоя історія. Навіть через кілька місяців я не могла вирішити напевне. Забагато темних плям містила твоя історія. Справи прояснилися для мене наступного літа, коли я ненадовго завітала в Амбер. І розповіла про дивну зустріч Еріку...
— І?
— Ну... він... якимось чином... знав про таку можливість.
Вона змовкла і переклала рукавички на кріслі біля себе.
— Угу, — гмикнув я. — І що ж він тобі розповів?
— Що, можливо, це і є справжній ти, — відповіла Флора. — Казав, що міг трапитися... нещасний випадок.
— Справді?
— Гаразд, ні, — визнала вона. — Не йшлося про нещасний випадок. Він казав, що ви побилися і він тебе поранив. Ерік гадав, що ти помреш, але не хотів вислуховувати звинувачення. Тож перевіз тебе у Тінь і залишив на тому місці. Опісля вирішив, що ти вже пішов у засвіти і між вами все закінчено. Звісно, мої новини стривожили його. Тож він узяв з мене обітницю мовчати і відправив назад наглядати за тобою. Оскільки я вже розповідала всім, як мені до вподоби те місце, то мала доречний привід повернутися.
— Флоро, ти нікому не даруєш своє мовчання задурно. Що він дав тобі?
— Пообіцяв мені, що коли він владарюватиме тут, в Амбері, то не забуде про мене.
— Трохи ризиковано, — відказав я. — А втім, і в тебе дещо на нього було. Знання про те, де перебуває його суперник-претендент, а також його роль у тому, що я опинився саме там.
— Правда. Але, якщо чесно, ми були в рівному становищі: аби розповісти про таке, я мала визнати, що стала спільницею.
Я кивнув.
— Складно, але все ж таки можливо, — погодивсь я. — Але невже ти гадала, що він збереже мені життя, якщо матиме шанс здобути трон?
— Ми ніколи не обговорювали цього. Ніколи.
— І все ж, це спадало тобі на думку...
— Так, згодом, — визнала вона. — І я вирішила, що він, найімовірніше, не зробить нічого. Зрештою, ставало очевидним, що ти втратив пам'ять. Не було жодної потреби вживати щодо тебе якихось заходів, доки ти не становив загрози.
— Тож ти залишилася стежити за мною і наглядати, щоб я не становив загрози.
— Так.
— І що б ти зробила, якби в мені почали проявлятися ознаки повернення пам'яті?
Вона зиркнула на мене, а тоді відвела погляд.
— Я б повідомила Еріку.
— А він що б зробив тоді?
64
Ідеться про реальну історичну особу, Луї де Фуко (у більшості видань хибно записаного як Фоко) (1755-1805), французького аристократа, члена французької Національної Асамблеї з 1789 по 1791 рік, право-радикального монархіста, який виступав проти скасування привілеїв для дворянства.
65
Якобінська Диктатура — період найвищого піднесення Французької революції, ознаменований як найглибшими перетвореннями державного ладу, так і страшними масовими репресіями й розправами з реальними та вигаданими ворогами.