Останній заколот
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Ненависть #2
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: “Радянський письменник”
- ISBN: 5-333-00260-6
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Останній заколот». Краткое содержание книги:
Докори сумління не обтяжували Микиту, єдине, що хвилювало, — одержати ще десять червінців, справедливу платню за роботу. А те, що він збирався вчинити, Чміль вважав саме роботою, не дуже важкою, проте небезпечною, а кожна робота оплачується відповідно.
Відповідно, — подумав і міцніше стиснув руків’я нагана. Але, здається, він трохи поспішає, це свідчить про нервове збудження, треба ж бути зовсім спокійним, наче йдеш на зустріч із знайомим — Микита посміхнувся й притишив крок…
…Сергій озирнувся до Фросі й помахав рукою. Фрося завжди проводжала його. Навіть у негоду, тоді тільки запиналася хусткою, а тепер сидить на лавці простоволоса, й ранковий вітер грається з її чорною косою. Сергій завмер на мить перед тим, як ступити за поворот, посміхнувся дружині й попрошкував далі. Поправив кашкета й обсмикнув гімнастерку, немов залишив домашні справи за поворотом, посмішка сповзла з обличчя й риси його потвердішали — командира полку чекав напружений і, можливо, небезпечний день. За даними розвідки, вчора ввечері групу невідомих військових, мабуть, банду Длугопольського, помітили в районі села Висока Піч. Одразу туди по тривозі поскакав ескадрон, і зараз Варивода чекав донесень комеска.
Сергій ішов, насолоджуючись ранковою прохолодою. До казарми рівно дев’ятнадцять хвилин пішки, й Варивода вважав ці хвилини чи не найкращими. Фрося нагодувала його смачною яєчнею і обдарувала на прощання світлою посмішкою — отже, день уже почався вдало, й почуття легкості, розкутості не полишало його, хоч і думав про ескадрон та бандитів Длугопольського.
Комеск Іван Сірко знає свою справу: якщо він учепиться у хвіст отаманові, то не відпустить, може, остаточно й не розтрощить банду, але точно пошарпає її.
Треба кінчати з Длугопольським. Отаман, правду, хитрий і весь час вислизає. Уже кілька разів здавалося — кінець банді, а тікала, наче розчинялася в передранковому тумані, то в лісі, то десь за хуторами, чекаєш її біля Любара, а вона під Улановим, — складається враження, що отаман добре інформований, знає про маршрути полку мало не все, а вони — мов з зав’язаними очима…
Згадка про невловимого Длугопольського подратувала Вариводу й трохи зіпсувала йому настрій, проте не надовго: все одно вони скоро прижучать отамана — останню велику банду в навколишніх повітах, і тоді командування відкличе його на навчання.
Думка про курси все частіше опановувала Вариводою. Школа червоних командирів, нехай якісь курси — все одно, аби наслухатися розумних людей, зрештою, осмислити й зрозуміти навіть власні вчинки. Тепер він лише інтуїтивно знав, де поставити кулемети й коли вчасно послати ескадрон в атаку, але ж існує якийсь порядок, правила, закони тактики й навіть стратегії — і все поки що для нього за сімома замками. Однак він відчинить ці замки, тепер його влада, і він захищатиме цю владу — і збройно, і всюди, де тільки можна, головне — збройно, аби ця влада утвердилася й зміцніла. Це зараз його професія, Сергій подумав про це прямо, так, професія: опановувати зброю і застосовувати там, де накаже народ.
Сергій подумав про народ, а згадав чомусь Фросю. Усе ж йому пощастило, що Фросин батько придбав будинок поруч його квартири. І що б він робив зараз без Фросі? Багато дівчат у Бердичеві, українок і єврейок, і всі переважно милі й вродливі, кожна по-своєму, але такої, як Фрося, нема. І не тому, що він закоханий в неї. Нема, й усе. Це Сергій знав абсолютно точно — вродливішої бути не може. Тому й закохався і, виявилось, недаремно, бо нема, до того ж, такої роботящої і розумної. Всі командири в полку заздрять Вариводі, це він бачить по їхніх очах, і нехай заздрять…
Сергій відчув, як гаряча хвиля щастя захлинула його, як полегшало тіло й пружнішим зробився крок: так, усе гарно, гарнішим просто бути не може — світлий ранок, сине небо, запах якихось квітів, начищені хромові чоботи, випрана Фросею гімнастерка з синіми “разговорами”, яку оперізують жовті рипучі ремені, обтяжливість нагана в кобурі…
Весь світ навколо дивовижний і прекрасний, от тільки б трохи підправити його, розбити байди й дати робітникам та селянам спокій.
Вісім років неспокою, подумав Сергій, з чотирнадцятого, коли почалася війна. Потім були припливи й відпливи, сів у Києві гетьман, швендяли Україною Петлюра й Махно, пройшли дивізії Денікіна й Врангеля, потім — біло-поляки, й тепер лишилася зовсім маленька частка — отаман Длугопольський, з яким упорається і його кавалерійський полк не сьогодні, то обов’язково завтра.