Останній заколот
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Ненависть #2
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: “Радянський письменник”
- ISBN: 5-333-00260-6
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Останній заколот». Краткое содержание книги:
— Куди вам? — запитав візник.
— Церкву бачиш?
— До отця Леонтія?
— Звідки знаєш?
— То я ж з сусіднього села, і отець Леонтій тут всім відомий. Поважний піп… — Візник дивився якось хитро, й Вовк збагнув, що знає значно більше, ніж каже, й багато про що здогадується. Але Петро не став забивати собі цим голову — селянин для того й селянин, щоб знати й мовчати, і, мабуть, саме селяни вигадали прислів’я, що слово не горобець…
Та й за що засуджувати візника? За природну обережність? Таж вона у нього вроджена, передана в спадок пращурами. Віки монгольської навали, потім кріпацтво навчили — краще промовчати, навіть проковтнути язика, тоді виживеш. Але ж тепер воля, тепер усе твоє, селянське, а тобі заціпило. Певно, цей дядько з тих, які по мітингах і зборах відмовчуються, чухаючи потилиці, але нічого, колись загомонять…
І ще Петро подумав: буває, коли на їхніх мітингах та зборах найбільше деруть горлянки п’яниці, ледарі й пронози, вони користуються з вайлуватості й нерішучості справжніх господарів, забивають їм баки й навіть беруть віжки в свої руки. От і виникають потім у селі конфлікти між горлопанами і масою селян, котрі знають, як вирощувати хліб, а не проголошувати гасла. Але ж, зрештою, все має стати на свої місця, не може не стати, бо ніколи розум не відступить перед невіглаством.
Вовк обійшов церкву, за нею в садочку червонів залізний дах кам’яного будинку, й Петро впевнено попрямував туди. Перед будинком стояли вулики, й чоловік у сітці порядкував біля них. Почувши кроки, розпростався, зняв сітку, й Петро впізнав отця Леонтія. Вклонився йому здалеку й посміхнувся привітно. Священик помахав рукою, вказуючи на лавку біля криниці, знову натягнув сітку й нахилився над вуликом. Виймав соти, розглядав їх і ставив назад, а Петро дивився й думав: і чого ти, отче, лізеш не в свої справи? Ну, задурював би голови парафіянам, качав мед, косив сіно, а вечорами пив горілку, жив би собі напівправедно й не пхав свого святого носа, куди не слід, — міг би проіснувати ще кілька років безтурботно, поки селяни остаточно не збагнуть, що бога нема, й надають тобі по шиї. А так дуже скоро прийде до тебе міліція, відвезе до Житомира, станеш перед судом, а там уже видно буде— на скільки років відправлять тебе, святий отче, спокутувати гріхи…
Нарешті отець Леонтій поставив димар, зняв сітку й вмостився поруч Вовка.
— Радий бачити вас, прапорщику, в доброму здравії, — прогудів доброзичливо. — Далеко вас носило?
— Скажу, не повірите: аж до Парижа!
— Овва! — вигукнув священик. — У наші-то часи!
— Був у Варшаві й самому Парижі, — ствердив Вовк, — і зовсім не шкодую.
— Хто ж шкодуватиме? — здивувався отець Леонтій. — Париж — моя мрія, і вам, вважайте, пощастило. Успішно з’їздили?
— По-всякому…
— Гаразд, — не образився отець Леонтій, — не хочете казати, не треба, в душу не лізтиму. Але скажіть, як у Парижі?
— Вражаюче! — ні на секунду не завагався Вовк. — Електричне світло й магазини! Шарман…
Священик мрійливо прицмокнув язиком.
— А жаб жерли? — запитав нараз несподівано.
— Як можна?
— Можна, — заперечив, — і навіть треба. Якби я потрапив туди, нажерся б усього. Та добре, — посвітлішав очима, — ви з Житомира? Жабами не почастую, але щось знайдеться… Меланіє, — загукав, — і де ця клята жінка?
Меланін почастувала їх домашньою ковбасою у смальці, й Вовк, не кривлячи душею, вирішив: це значно смачніше за паризькі устриці, не кажучи вже про жаб. Та й хто їх справді їстиме? Он кумкають у ставку за церквою, аж у попівському домі чути, виловлюй сотнями й тисячами, але ж люди з голоду пухли, а жаб не їли.
А може, це й неправильно, подумав. Може, це просто сила традиції, усталеності, зрештою забобон, кажуть, китайці їдять навіть змій.
Наситившись, Вовк мовив безцеремонно:
— Поспішаю я, отче, то звеліть запрягати.
— Усі тепер поспішають, — відповів отець Леонтій безтурботно. — І набридла вже мені ця поспішливість. Підіть у церкву, помоліться господу богу, свічку поставте. За щасливе повернення, хіба велика ціна? Не чекав я на вас, прапорщику, й коня матиму тільки під вечір.
— Шкода, — засмутився Вовк, — бо волів би швидше здибатися з отаманом.
— Нікуди не дінеться від вас отаман… — Отець Леонтій поколупав сірником у зубах. — Сидить Длугопольський останнім часом тихо, бо червоні кавалеристи стали напосідати. Слава богу, тільки полк бердичівський, але ж, ходять чутки, скоро до червоних прийде підкріплення.