Останній заколот
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Ненависть #2
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: “Радянський письменник”
- ISBN: 5-333-00260-6
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Останній заколот». Краткое содержание книги:
— Знайшли що друкувати! Й заради цього надриватися?
— Ти, Танюшик, у це свого носика не пхай, — просюсюкав Павлюк. — Для такого гарного носика знайдеться щось пікантніше… — Він витягнув із саквояжа щось легке, прозоре, мереживне, змахнув у повітрі з виглядом фокусника й показав на піднятих руках шовкову спідню сорочку.
— Комбінація! — вигукнула Тетяна Пилипівна. — Яке чудо!
— І ще не все: повний комплект для коханої жінки! — Павлюк з тими ж рухами фокусника викинув з саквояжа бюстгалтер і панталони. — І на закуску! — поставив на розчепірену долоню флакон парфумів.
— Любий! — Тетяна Пилипівна потягнулася до дарунків. — Ти завжди знав, що мені подобається.
— Ні, — відсунув дарунки Павлюк. — Тільки приміряти…
— Ну що ти!.. — Тетяна Пилипівна вдала, що засоромилась, однак Павлюк притягнув її до себе й почав розстібати гудзики халата. — Чекай, печеня перестоїть…
— Наплювати на всі печені в світі! — швидко заявив Павлюк.
Тетяна Пилипівна додержувалась такої ж точки зору — позадкувала до спальні, скинула халатик і пірнула під ковдру на місце, вже нагріте Павлюком.
Потім вона приміряла Михайлові дарунки. Мала вигляд в них розкішний, як фешенебельна варшавська пані, й Павлюк дав собі урочисту обіцянку за першої ж нагоди забрати її з собою. Однак знав також, що давав такі обіцянки вже не раз, та весь час щось ставало на заваді. До того ж, після тижневого чи навіть тривалішого перебування в Києві Михайлів запал поступово згасав — що ж, всі чоловіки однакові, й важко суворо засуджувати їх за природну зрадливість.
Обід після любовних утіх виявився вдвічі смачнішим, а горілка із скоринками міцнішою, вони просиділи за столом аж до ночі, а потім у ліжку знову зрозуміли, як скучили одне за одним, — заснули пізно й прокинулися також пізно, задоволені, розімлілі й майже щасливі.
Уранці Павлюк витягнув на вулицю валізу, а Тетяна знайшла візника. Михайло поклав валізу на дно коляски, навіть наступив на неї, наочно демонструючи зневагу до всіх друкованих видань світу, й наказав їхати на Львівську, де була друга конспіративна квартира Павловського. Михайло сів у колясці впівоберта — дивився, чи не посунув хтось за ними. Але вулиця була порожня, тільки гралися неподалік замурзані дітлахи та з’ясовували стосунки жінки з кошиками, повними овочів — видно, поверталися з базару й недобалакали.
Павлюк торкнувся пучками спини візника, наказав:
— Швидше, полтину на чай!
Візник стріпнувся, огрів батогом коняку, та пішла риссю, і Павлюк зітхнув спокійно: тепер їх ніхто не наздожене.
Сподівався застати на Львівській Павловського, але побачив лише Варвару Володимирівну. Ця жінка завжди трохи дратувала Павлюка, подумки називав її недорізаною дворянкою, бо в усьому намагалася зберегти етикет. Подала руку для поцілунку, та Михайло просто потиснув її і запитав, блазнюючи:
— Як живемо, громадянко Виноградова?
Варвара Володимирівна зміряла його з ніг до голови таким поглядом, що інший провалився б крізь підлогу, та Павлюк витримав цей погляд. Більше того, ногою підштовхнув до Виноградової валізу й сказав:
— Приймайте, шановна, передачу з Парижа. А де старий хрін?
Варвара Володимирівна встигла опанувати себе. Торкнулася пучками скронь, легко помасувала їх, це надало їй душевної рівноваги, й вона запитала:
— Маєте на увазі Богдана Юліановича?
— Не головного ж депеушника Лівшиця…
— Ваші жарти ніколи не відзначалися вишуканістю.
— А я не претендую на це.
— Богдан Юліанович захворів.
— У Голосієві?
— Де ж йому ще бути?
— Тоді дозвольте відкланятися. А тут, — знову копнув ногою валізу, — журнал “Новь” — для поширення серед місцевої інтелігенції. Бо робітничий клас його не читатиме.
— Ви поганої думки про пролетаріат, — заперечила Виноградова. — Більшовики наобіцяли йому золоті гори, а дали неп, саме тепер і потрібна наша агітація.
— Щасливий, хто вірить, — пробуркотів Павлюк. Сам він уже давно не вірив ні в бога, ні в чорта. — Отже, дозвольте відкланятися, громадянко Виноградова. — Подав Варварі Володимирівні руку, та вона удала, що не помітила її: схилилася над валізою і почала відчиняти замки.
— Гребуєте?.. — Усе ж Павлюк трохи розлютився. — А гроші все ж візьмете?
— У вас — ні.
— Не все одно, сьогодні передам їх Павловському, потім однаково прилипнуть до ваших випещених рук. А знаєте, за що гроші й звідки? За військову інформацію, Варваро Володимирівно. І одержано їх за кордоном, тобто за звичайне шпигунство. І мені б хотілося довідатися, як мириться з цим ваша вишукана дворянська совість?