Останній заколот
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Ненависть #2
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: “Радянський письменник”
- ISBN: 5-333-00260-6
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Останній заколот». Краткое содержание книги:
— Овва! — скривився Грунтенко. — Типова кадетсько-шовіністична точка зору. Вони декларували її в Думі, не можуть зректись і тепер.
Длугопольський сів на стілець верхи, сперся підборіддям на спинку.
— Невтішні вісті привезли, прапорщику, — сказав, не зводячи з Вовка немигаючого погляду.
— А кур’єрів, які привозили погані новини, страчували… — знизав Вовк плечима. — Принаймні це практикувалося в турецьких султанів.
— Я не султан, а Володимир Антонович не великий візир. Тому ставити вас до стінки не будемо, краще влаштуємо військову раду — як чинитимемо далі.
— Вибачте, я ще не закінчив, — сказав Вовк. — У Парижі я провів переговори на цю тему з Вакаром, про якого щойно згадував, а той, в свою чергу, прозондував це питання десь в урядових колах. У Парижі вважають: якщо сили національного зрушення зможуть захопити якесь велике місто, скажімо, Житомир, треба звернутися по допомогу до Антанти, створивши тимчасовий уряд, і вона швидко втрутиться.
Питання, чи варто доводити до відома отаманів рішення Франції і Польщі щодо збройного вторгнення на територію Радянської республіки, дебатувалося в ДПУ. Вирішили: варто. Отамани й справді можуть почати наступ — тоді їх легше буде зліквідувати одним нищівним ударом. Длугопольський багатозначно гмикнув.
— Ми сподівалися на закордонну допомогу, — визнав, — але вважали, що Центральний штаб спроможеться ще на одне збройне вторгнення на Україну. А самим нам важко захопити не тільки Житомир, а й Бердичів. Сил малувато, й бердичівський кавполк наступає нам на п’яти.
— Антанта лише обіцяє… Обіцянки-цяцянки… — З сумнівом протягнув Грунтенко: його рішення якомога швидше виходили з гри зміцніло.
“За першої ж зручної нагоди, — вирішив. — Далі тягнути небезпечно. Ще місяць — два, а там холоднеча…”
— Треба приймати рішення, — повернувся до нього Длугопольський. — Пропоную негайно провести переговори з Петриком.
— Слушно.
Длугопольський підійшов до бильців веранди.
— Отче Леонтій, ідіть-но сюди.
Священик з’явився одразу, немов чекав, що його покличуть.
— Треба негайно послати людину до Петрика, — наказав Грунтенко. — Сьогодні вночі. Нехай повідомить: зустріч у Трощі в середу.
— У середу, то й в середу, — погодився священик, — зробимо.
— Хто поїде?
— Степана пошлю.
Длугопольський подумав і розпорядився:
— Із Степаном поїде Зубченко. Треба зробити ще одну спробу зв’язатися з Центральним штабом. Зубченко добре знає волинські ліси, нехай з Коростеня через Олеськ дістанеться Сарн, а звідти поїздом до Варшави. Головний отаман повинен знати: повстанське зрушення на Поліссі поширюється, хай робить з цього висновки.
24
Фрося провела Сергія до хвіртки, сіла на лавку під кущем бузини і дивилася йому вслід, не знаючи, що кожен крок наближав чоловіка до смертельної небезпеки: за п’ять кварталів від Кривої вулиці, де стояв їхній будинок, вийшов з подвір’я Микита Чміль.
У Микити все було заздалегідь розраховане: рівно о восьмій комполку виходить з дому, вони зближуються і через сім хвилин зустрічаються на Сінній. Ця вулиця, як правило, безлюдна, до того ж від неї ведуть два завулки, де легко загубитися.
Чміль завчасно склав собі детальний план втечі. Він підгадає так, аби перестріти Вариводу на розі Сінної і Качиного завулка, звідти сто сажнів попід дерев’яними парканами, в крайньому разі можна перескочити один з ник і вишневим садом дістатися сусідньої вулиці. Потім швидше назад до базару, там сісти на воза й потихеньку до Високої Печі — отець Леонтій завжди переховає.
І двадцять червінців у кишені… Десять з них — завдаток, загорнуті в чисту ганчірку, вже обтяжували полу його суконної свитки, у другій кишені лежав наган, і Чміль час від часу погладжував його шерехате руків’я.
Микита крокував пружно, чіпко розглядаючись довкола: з задоволенням відзначив, що на вулицях не так уже й багато народу — робочий люд почав працювати, дітлахи ще в ліжках, і тільки поодинокі жінки повертаються з базару. Жінки — не страшно, жінки злякаються пострілу й відразу тікатимуть, зрештою, якщо трапиться і якийсь чоловік, котрий спробує втрутитися, у нагані вистачить куль, а руку має тверду й не пожаліє нікого. Та й для чого жаліти? Не лізь не в свою справу, бачиш, чоловіки гомонять між собою, збройно гомонять, але ж на те й існує зброя, щоб з неї стріляти…