Останній заколот
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Ненависть #2
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: “Радянський письменник”
- ISBN: 5-333-00260-6
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Останній заколот». Краткое содержание книги:
Виноградова підвела на Павлюка очі, повні зневаги. Як пояснити цьому бидлу, що вона не зраджує Росію, а захищає її? І бере гроші тільки тому, що не має інших засобів для існування? Що вона з величезним задоволенням відмовилася б від подачок Павловського і працювала б безкоштовно, тільки заради ідеї, заради багатостраждальної Росії та її змученого та обдуреного народу?
Однак навряд чи цей самовпевнений і обмежений тип зрозуміє її…
Але Павлюк збагнув, які саме почуття переповнюють Виноградову, проте йому було начхати на них — нахабно посміхнувся і вийшов, щосили грюкнувши дверима.
І відразу забув про Виноградову. Як забував про все, що приносило прикрощі. Навіщо самому собі плювати в душу — для цього й так знайдеться стільки бажаючих!
Богдан Юліанович справді хворів і лежав у ліжку змарнілий. Жінка, яка ходила за ним, повідомила, що старий скаржиться на сильний біль у шлунку й вже давно не підводиться. Але, побачивши Михайла, Павловський пожвавішав, сів, спершись на подушки, й почав розпитувати про поїздку. Дбайливо порахував привезені Павлюком гроші, заховав під подушку й тільки після цього сказав так, наче йшлося про дрібниці:
— Мої справи, Михайле, погані, мабуть, я скоро помру. — Побачивши заперечливий Павлюковий жест, додав з притиском: — Слухай і не перебивай. Отже, готуватимемося до найгіршого. У разі моєї смерті обов’язки по організації зв’язку з Центром дії та польською контррозвідкою перейме Варвара Володимирівна. Знаю, у тебе з нею взаємини не вельми гарні, й, взагалі, краще було б знайти мужчину, але кого? Ти не погодишся, та й для чого тобі? Грошей маєш не менше, ніж я, навіть більше, до того ж — воля. Фігаро тут, Фігаро там… Я б і сам з задоволенням помінявся з тобою. Коротше, кращої кандидатури, ніж Виноградова, немає. Передаси в Парижі й Варшаві: всі контакти через неї, підпільне прізвисько її — “Соломон”. Ясно?
— Рано ховаєте себе, Богдану Юліановичу. І я абсолютно певен…
— Не викараскаюсь я, Мишко… — Павловський закашлявся. — А справи хочу лишити в ажурі. Варвара знає всі ходи й виходи, тримає зв’язок з Чебаковим, а тепер я передам їй і Яковлєва. А через Яковлєва… — Богдан Юліанович затнувся, та Павлюк збагнув, що саме він має на увазі, і додав упевнено:
— Інформація для “двуйки”!
— Здогадливий ти, Михайле… — Недобре примружився Богдан Юліанович.
— Такий вже вродився.
— Врахуй, того чоловіка знають лише Яковлєв та я. Тепер знатиме Варвара. Тобі — не треба.
— Можливо, не треба… — Павлюк усе ж трохи образився. Хотів сказати, що він ризикує найбільше, й варто чекістам узяти його на кордоні… Проте сам злякався цієї Думки й тільки махнув рукою.
— Не треба, Михайле, — сказав Павловський примирливо: збагнув, про що думає Павлюк. — Тепер не до власних амбіцій. Робимо спільну справу, по лезу всі разом ходимо, тож прошу тебе не сваритися з Варварою.
— Не буду, — пообіцяв Павлюк. — Моє діло маленьке: одержав, передав…
— Не таке вже воно й маленьке: одержав, передав — це точно. А сам ти не інформуєш Радловського? Він тебе ні про що не розпитує?
Павлюк почервонів, але ледь помітно. Справді, скільки разів у них з надпоручником Радловським йшла мова про ступінь вірогідності інформації Богдана Юліановича. Надпоручник навіть давав йому завдання перевіряти деякі дані.
— Пусте… — відмахнувся.
— У нашій роботі все має значення, — не погодився Богдан Юліанович, — навіть дрібниці. Коротше, перебудеш у Києві ще тиждень. За цей час Варвара одержить у Яковлєва дані, які передаси раді послів… — Павловський знову покашляв, знеможено заплющив очі й подумав: от і він на межі життя й смерті, коли все мирське мав видаватися дрібним і малосуттєвим, все ж лицемірить із самим собою і з цим простуватим і не дуже проникливим Михайлом Павлюком. Для чого сказав: раді послів? Які посли? Самозванці, що пишномовно називають себе послами Росії. Колишні міністри Сазонов, Маклаков, графи Бенкендорф та Ізвольський. І генерал Гурко, який тримає безпосередній зв’язок між цією так званою групою послів та французьким генштабом. І Микола Вакар, котрий одержану від “Каті” шпигунську інформацію передає генералові Гурку, І безкінечні листи з Парижа й Варшави з докорами, що такої інформації мало…
Обличчя Богдана Юліановича витягнулося: невже ви, підполковник Павловський, розкисли перед смертю?
Богдан Юліанович поправив подушку й посміхнувся презирливо: ні в якому разі! Навпаки, треба дякувати богові, що відійшов у той світ по-доброму, не стоячи біля стінки й бачачи тільки чорні дула гвинтівок і примружені безжальні очі червоноармійців. І поховають тебе не як бездомного пса, — по християнському звичаю поставлять хрест на могилі.