Останній заколот
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Ненависть #2
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: “Радянський письменник”
- ISBN: 5-333-00260-6
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Останній заколот». Краткое содержание книги:
Варивода приспішив крок; кортіло скоріше дізнатися, як справи в Івана Сірка…
…Микита Чміль наближався до повороте, за яким мав зустрітися з Вариводою. Підтягнувся, відчуваючи кожний м’яз свого сильного тіла. Упіймав себе на тому, що майже зовсім не думає про наступну сутичку, захотілося навіть співати, й замуркотів притишено, хоч слова й рвалися з нього:
“Ой у полі три криниченьки…”
Немов не було йому діла до червоного командира, якого покладе зараз першим же пострілом, а думав лише про третю руду препоганую, з котрою, як твердила пісня, доведеться вінчатися в церкві.
Пісня трохи розслабила Микиту, а знав, що має бути пильним і зібраним, потер долонею підборіддя, відганяючи мелодію, і намацав у кишені руків’я нагана. Ступив ще три кроки, нарешті поворот, ступив ще й побачив за півсотні саженів постать у гімнастерці з синіми “разговорами”. Серце не тінькнуло й не заколотилося, Микита тільки відступ нив на край хідника й посунув назустріч чоловікові, аніскілечки не шкодуючи його, бо скількох уже довелося рубати й стріляти…
Раптом згадав останнього — червоного голову, якого він поклав у Краснопіллі, — він вбив його з того ж безвідмовного нагана, тепле руків’я якого стискає зараз у кишені…
Як заточився тоді червоний голова і впав у вогнище. Проте болю від вогню вже не відчув, помер одразу, як помре і цей з синіми “разговорами”, — не усвідомивши своєї смерті…
…З підворотні вискочив рудий облізлий пес, побіг поперед Сергія, озираючись і облизуючись: либонь, украв щось у неповороткого господаря й тепер тікає від розплати. Варивода свиснув собаці, заграючи з ним, та пес був навчений, недовірливий, лише озирнувся й наддав ходу — відчував свою вину і боявся покарання.
Попереду з-за рогу виринув чоловік у кашкеті з лаковим козирком і в сірій свитці. Він ішов непоспішливо, помахуючи лівою рукою, а правицю тримав у кишені. Пес, забачивши його, перебіг на середину вулиці, чоловік у свитці зробив крок убік, звільняючи Сергієві дорогу, він кинув на Вариводу важкий погляд, Сергій прочитав у ньому лють і ненависть…
Чоловік у свитці вже мало не порівнявся з Вариводою, Сергій не відвів погляд й раптом побачив, що той тягне руку з кишені, чомусь йому здалося, що зараз вихопить зброю, — і в руці чоловіка справді майнув наган. Варивода різко вхилився вбік і почув свист кулі коло вуха, справді, спочатку почув свист кулі, а вже потім бабахнуло…
Чоловік знову почав підводити руку з наганом, та Сергій випередив його, схопив за зап’ястя й стиснув щосили. Чоловік випустив зброю, але тої ж миті Варивода відчув сильний удар у сонячне сплетіння — випустив зап’ястя, захитався, проте потягнувся до кобури. Чоловік у свитці відступив, пошукав очима втрачену зброю, побачив її під ногами Вариводи, та, миттєво оцінивши ситуацію, не кинувся за нею, а рвонув на протилежний бік вулиці, де за почорнілим парканом починався кривулястий завулок.
Нарешті Варивода вихопив наган і, ще відчуваючи нестерпній біль, все ж випростався і послав кулю навздогін чоловікові у свитці.
Чоловік метнувся за паркан, Варивода, пересиливши біль, кинувся до завулка, проте час уже втратив: чоловік у свитці був уже далеко — повертав до сусідньої вулиці. Варивода вистрілив у нього, не влучив і вирішив, що далі переслідувати не варто. Вернувся до місця нападу, підібрав наган. Покрутив барабан, побачив лише один стріляний набій і раптом усвідомив, що тільки випадково щойно уникнув смерті. Зазирнув у чорне дуло нагана, з якого мав одержати кулю — холод торкнувся потилиці, похитав головою, підкинув наган на долоні й заховав до кишені галіфе.
“З банди Длугопольського, — подумав. — Вони дізналися, де я живу, й вирішили перестріти…”
Що ж, сьогодні не вийшло, і треба розпорядитися, аби з завтрашнього дня за ним заїжджав кінний патруль. Напевно, бандити не відважаться повторити напад, та слід пам’ятати: ворог не спить…
Тепер Варивода остаточно оговтався і пригадав чоловіка у свитці. Кремезний, обличчя голене, високе чоло під лакованим козирком, темні очі. А може, потьмянішали від люті й ненависті?
Але ж сильна людина, навіть дуже сильна, і якщо б Сергій не встиг схопити його за руку…
Варивода похитав головою, уявивши, що б сталося. Побачив себе в труні під червоним прапором і поруч Фросю з заплаканими очима. Себе не було шкода, а за Фросю зробилося боляче, й Сергій приспішив крок: треба виставити на виїздах з міста посилені патрулі й повідомити про чоловіка у свитці міліцію. Хоча навряд чи нападуть на слід: той бандит тепер залізе у щілину, мов тарган, відсиджуватиметься десь у контриків — їх ще в Бердичеві гей-гей, ловити й ловити…