Останній заколот
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Ненависть #2
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: “Радянський письменник”
- ISBN: 5-333-00260-6
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Останній заколот». Краткое содержание книги:
— Базікають, — заперечив Вовк, — більшовики самі такі чутки й розпускають. А під Коростенем у лісах армію нашу створено, чули?
— Та начувся, слава богу… — Позіхнув отець Леонтій. — Ви як хочете, а я перепочину…
Вовк полишив священика вдома, а сам подався до церкви. В ній було порожньо, пахло ладаном, і перед вівтарем горіли дві самотні тоненькі свічечки. Петро придбав точно таку ж і поставив свою поруч палаючих — тепер стала трійця, й Вовк не без іронії подивився на себе збоку. Ото б побачив Мальцев — реготу й розмов вистачило б на місяць…
Вийшовши з церкви, Вовк понишпорив попівським подвір’ям — нічого особливого не знайшов: звичайна садиба заможного селянина, й тільки в сараї стояла міцна й змащена бричка — впрягай коней, став кулемет, за кілька хвилин маєш тачанку. Обдивившись її, Вовк дійшов висновку, що у святого отця десь має бути й кулемет. Ось тобі й звичайний сільський парох, який полюбляє домашню ковбасу й мріє про Ейфелеву вежу — контра клята, й треба попередити волинських чекістів, щоб не спускали з нього очей, а при нагоді зробили обшук. Хоча, вирішив, тепер зарано: цей хитрий піп може унюхати щось: згорнеться, мов їжак, і виставить колючки — спробуй до нього присікатись. Цього пронозу треба спіймати на гарячому, аби були неспростовні докази, тоді не вивернеться.
Отець Леонтій вийшов на ганок, коли сонце повернуло на спадень — у розстебнутій на грудях сорочці, рожевий від сну й з припухлими повіками. Вовк нетерпляче посунув до нього, та священик солодко позіхнув, прикривши рота долонею, й зупинив його:
— Ти, прапоре, не поспішай, відчуває моя душа: нікуди тобі не доведеться їхати. Почекаємо до вечора, навіщо коня задурно ганяти?
— Щось у вас, отче, сім п’ятниць на тижні…
— Бо я розумний, юначе, і вмію розмірковувати. Позавчора Микита Чміль з Бердичева проскочив — раз. А для чого йому з Бердичева на Трощу через Високу Піч? Це все одно, що з нашого села до Києва через Вінницю. Друге: бачив я сьогодні на заутрені у храмі одного чоловіка — Зубченком зветься. Не підійшов до мене, нічим не виказав себе, а він у Длугопольського наче розвідником, то я гадаю — заскочив до Високої Печі роздивитися, чи нема, бува, небезпеки. Одне виходить: загін десь поблизу… Хочете, закладемось?
— То чому ж ви, отче, не розповіли все це мені за обідом?
— А ти, прапоре, міг би на мою логіку плюнути чи сумніву піддати. І коня б вимагав швидше. Я б тобі коня, звичайно, дістав, та сон би мій післяобідній гавкнув…
— Ну, отче, — у захопленні закотив очі Вовк, — ну й артист! Вам би до Києва у театр Соловцова!
— Я й до Соловцова можу, і в оперу… — самими очима посміхнувся отець Леонтій. Набрав у груди повітря і проспівав несподівано гучним і чистим басом: — О, дайте, дайте мені свободу!..
— У вас, отче, — розвів руки Вовк, — чого-чого, а свободи… Бджоли, сад, храм божий…
— Морально важко, — пояснив священик. — І зараз ми з тобою для зменшення моральної обтяжливості поп’ємо чаю і сядемо удвох грати в гусарський преферанс, бо третього партнера в нашому закуті не знайти.
— А я не вмію в преферанс.
— Ну, знаєш, щоб офіцер не грав у преферанс? Хоча, — безнадійно махнув рукою, — правильно кажуть: курка не птиця, прапорщик не офіцер.
— Обережніше, отче!
— На дуель викличеш? То мене не можна, я особа духовна. До того ж, врахуй, за тридцять кроків карту з нагана пробиваю.
— Ви — кладезь премудрості, — цілком серйозно мовив Вовк, бо справді тільки сьогодні остаточно збагнув, наскільки небезпечний цей на перший погляд недолугий сільський піп.
— То давай в дурня, — запропонував отець Леонтій. — У дурня гуляєш?
— У дурня кожен дурень може…
Отець Леонтій доброзичливо реготнув, вони сіли на відкритій веранді вбити час до вечора, а Меланін поставила самовар і принесла цілу миску меду в сотах — недарма ж святий отець обкурював сьогодні вулики.
Піп як у воду дивився. Вже смеркалося, Меланін запалила гасову лампу, а Петро почав нервувати, коли в саду почувся шелест, тінь сковзнула поміж яблунь, і до освітленого кола вийшов високий чоловік. Отець Леонтій обернувся до нього й помахав рукою.
— Заходь, Зубченко, ти сам чи з кумпанією?
Високий не відповів: заклав два пальця до рота й пронизливо свиснув.
— Виходить, з кумпанією, — констатував священик і підморгнув Вовкові: — А ти не вірив…
За цвинтарем почувся шум, гупання копит, іржання, а через хвилину сам отаман Длугопольський спішився біля попової садиби. Наказав Зубченкові:
— Візьми хлопців і пошуруй в селі. Якщо голову злапаєте, до стінки, а так без особливого бешкету. А ми із святим отцем погомонимо.