Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Істерія як реакція на боговбивство

Істерія в індивідуальному розвитку жінки (онтогенезисі) тісно пов’язана з істерією в національному філогенезисі та імперському. Порубіжжя, проявляючи новоромантичного героя і «банду братів», одержиму кастраційним комплексом, проявляє також несвідомий материнський комплекс жінки, завдяки якому рівнозначно поглинається і Бог, і диявол, що стає особливо загрозливим для національного світу. О. Вайнінгер у праці «Стать і характер» (1900) одним із перших на порубіжжі звернув увагу на те, що несвідома жінка — це невизначена сексуальна сутність (інша, ніж в чоловіка сексуальність, полягає в тому, що не концентрується на статевих органах, а розливається по всьому тілу[610]), тому обумовлює невизначену духовну сутність. У таку несвідому жінку, на яку й прагне перетворити імперський переслідувач національний суб’єкт, можуть проникати різноманітні ідеї та спокуси, тобто вона може «вагітніти» всім, що пропонуватиметься перверсивною імперською культурою. Охарактеризувавши психотип Матері, Вайнінгер звернув увагу на сутність несвідомого материнства, коли воно стає загрозливим спраглим Вмістилищем, символічною апокаліптичною Чашею. Відчуваючи цю загрозу від несвідомої жінки, він намагався «спокусити» її моральним імперативом, духовно спраглою мужністю як вищою свідомістю, звертаючи увагу на власну істеричну ситуацію та вихід з неї через філософське самогубство у двадцять три роки.

Несвідома істерична реакція національного суб’єкта на боговбивство виразить характер національного порубіжжя. Так, Леся Українка у своїй символічній поведінці нагадувала самогубство О. Вайнінгера: кожна її драма закінчувалася символічним самознищенням істеричної жінки, тобто жінки, яка перебувала в болісному метанні щодо власної сутності, а не знаходячи її сталої духовної форми, ліквідовувала себе. У драмі «Касандра» (1907) письменниця багатозначно протиставить істеричну Касандру, яка прагне утриматися у полі духовного материнства, й Клітемнестру, яка реалізується у полі несвідомої ерогенної й злочинної материнської насолоди[611]. Закономірно, що в дискурсі інтелектуального материнства сформувався український фемінізм в особі М. Рудницької, яка у своєму онтогенезі поєднала єврейський материнський інтелект та українську батьківську патріотичну волю, відповідно — концептуалізувала національний фемінізм як духовне, свідоме материнство[612]. Порубіжна позиція О. Вайнінгера, Лесі Українки, М. Рудницької була яскраво вираженою аристократичною позицією архетипних національних особистостей у перехідному часі, коли утверджувалася масова психологія не лише «банди братів», але і «банди сестер», яка на основі активізованого кастраційного комплексу розпочала власну імітацію героїчного боговбивства. Криза мужності, що означала зречення аскетичного й етичного Христа й утвердження сексуального Діоніса, вела за собою масову кризу жіночості, на що вказав О. Вайнінгер[613]. На зламі віків виявився дискурс страху національної мужності перед істеричною, розщепленою не лише національною, але й імперською сутністю, яка поставала в «суперечливій безлічі машкар»[614], чоловічих і жіночих, викликаючи жах і бажання пізнати її. Але національний суб’єкт втрачав власні сили, адже імперським переслідувачем проводилося грандіозне символічне розщеплення цього разу на основі статевого чинника. Тому на порубіжжі «чоловіче» й «жіноче» постали «не двома взаємодоповнювальними частинами Цілого, а двома (невдалими) спробами символізувати це Ціле»[615]. Така позиція була особливо небезпечною для українського світу з його сформованою потребою Держави.