Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Ф. Ніцше і його творчість — яскравий приклад трагедії митця, який відчуджується від материнської культури на основі культивованого інстинкту смерті, що видається за інстинкт життя. Тому така модерна філософія життя, замішана на імперській ерогенності, являє собою символічний перверсивний імперський невроз порубіжжя, що закономірно переходить у психоз. Написавши свій останній твір «Жадання влади. Спроба переоцінки всіх цінностей», Ніцше прирік свій інтелект на зруйнування: протягом 1890—1900 років він перебував у психіатричній клініці як безнадійний пацієнт, одержимий Діонісом. Свої останні божевільні листи він підписував як «Розіп’ятий», що свідчило про його заздрісну прив’язаність до свого головного едіпового «противника» — Ісуса Христа. Як сказав би Фройд, такий мислитель не може бути учителем людства. Те, що деякі українські маргінали молодої генерації на минулому порубіжжі пробували застосувати психосемантику боговбивства для української культури, розпочавши садоавангардистську едіпову боротьбу з власними класиками, зокрема із Шевченком, свідчило про заздрісну психологію маргінальності, яка прагнула дорівнятися до потужної європейської маргінальності на основі деструктивного інстинкту.

Культовий письменник європейського модернізму — поляк С. Пшибишевський (1868—1927) у контексті вище згаданих рефлексій займав особливу космополітичну позицію відчудження від материнської культури. Всі песимістичні течії світової поезії, на думку Лесі Українки, знайшли в його творчості відлуння: «демонізм Байрона…, пантеїзм Шелі, холодний космічний песимізм Леконт де Ліля і [Хозе]-Марія Ередіа, сатанізм Бодлера, надлюдська презирливість Ніцше, сум пересичення і набожність відчаю Верлена, моральний нігілізм Рембо, вічно страдаючий естетизм д’Аннунціо, безумний лунатизм Сар Пеладана, — все це, наче в дзеркалі, відображається в творіннях краківської школи поетів, сотворивши собі кумира з поетичної прози несамовито-натхненного Станіслава Пшибишевського»[600]. На початку XX ст. він був популярний в Польщі, Німеччині, Росії (значною мірою вплинув на російських символістів), займав культове місце у середовищі різних європейських митців. Творче хрещення Пшибишевський отримав у середовищі берлінської богеми наприкінці XIX ст., де й втілив свої імперські амбіції німецькою мовою. Повернення у Краків і Галичину на початку XX ст. обумовило цікавість до нього українських письменників. Адже протягом 1903—1904 рр. Пшибишевський провів літературну і рекламну подорож Росією й Україною, а за три роки у Росії вийшло п’ятдесят дві його книги. Він поставав у контексті російських прозаїків-модерністів (І. Буніна, О. Купріна, М. Арцибашева, Л. Андреєва, Ф. Сологуба), орієнтуючи на пошуки «статевої» істини, модерної антропологічної концепції, пов’язаної з актуалізацією сексуальності.