Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Незвичайного розуму жінка, Лу Саломе була емансипованою авантюристкою, в якої сексуальні цінності явно переважали над духовними, що дозволяло успішно імітувати любов і спокушати чоловіків. Сестра Ніцше, спостерігаючи за впливом на свого брата «молодої росіянки», писала, що та ніколи не була щирою, а її пристрасть мала штучний характер[583]. Саме двадцятирічну Лу Саломе, цю «молоду росіянку», як називав її Ніцше, рекомендували йому для одруження. Однак у неї закохався також друг Ніцше — П. Ре. Лу Саломе прагнула утримати їх обох біля себе й зрештою обсміяла Ніцше. Як Марко Вовчок, їдучи на зустріч з Кулішем, уже мала на увазі Тургенєва, Лу Саломе «приїхала до Ніцше у Лейпціг, як вона обіцяла, але у супроводі Пауля Ре»[584]. В одному з листів до Лу Саломе її поведінку Ніцше назве егоїзмом кішки, яка прагне лише єдиного — жити.

Гострий розум Лу Саломе, писав Ніцше, «нагадує погляд орла, її душа смілива, як лев, а між тим, це надзвичайно жіноче дитя…»[585]. Таке поєднання інфантильності і жорстокості було особливою спокусою для романтичного чоловіка, одержимого власним сексуальним інстинктом. Від химерного кохання Ф. Ніцше і Лу Саломе, за словами Д. Талеві, й «народився духовний син: пророк Заратустра»[586]. Тому психосемантика ніцшівського «Так казав Заратустра»(1883) без ерогенного російського жіночого впливу не може бути пізнана.

У своїй автобіографії Ф. Ніцше згадує спільний з Лу Саломе твір — «Гімн життю» — на її слова та на його музику: «Текст… належить не мені: він є дивовижним натхненням молодої російської дівчини, з якою я тоді дружив — Лу фон Саломе. Хто здатний загалом збагнути смисл із останніх слів цієї поезії, той вгадає, чому я віддав йому перевагу і захоплювався ним: в цих словах є велич»[587]. Далі він наводить ці «величні» слова Саломе: «Якщо у тебе немає більше щастя, щоби дати мені його, ну що ж! У тебе є ще твоя мука…»[588]. Фраза Лу Саломе, що так захоплювала Ніцше, відсилала до перверсивного мазохізму і вказувала на садо-мазохістське жіноче бажання, згідно з яким ерогенне страждання не стає підставою для заперечення життя, а навпаки — культивує його в надмірній чуттєвості.

Психоаналіз модерністської філософії життя з її ідеєю чуттєвості як новим онтологічним принципом, що був викликом строгому монотеїзму та класичній європейській парадигмі, допомагає аналітично переглянути її поза панівною романтичною ідеалізацією, якій піддалися не лише сучасне вітчизняне літературознавство, але й філософія. Так, у трактуванні модерної філософії життя українська дослідниця О. Гомілко поза критичним аналізом виокремлює три тенденції: ніцшівський гімн тілу, згідно з яким стихійна реальність, що спонтанно виражає себе, протистоїть «штучному», раціонально сконструйованому; життя як переживання, що представлено у філософії В. Дільтея, О. Шпенглера та Г. Зіммеля, для яких життя означає безпосереднє переживання людиною суб’єктивного та об’єктивного світу; «життєвий порив» проти інтелекту, представлений у працях А. Бергсона, котрий життя ототожнює з творчістю нових форм буття, тілесним поступом, протиставляючи життєвий, творчий дух смертоносному інтелекту[589]. Несвідоме засвоєння цих настанов є особливо небезпечним для моделювання сучасного національного світогляду.