Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

У зв’язку з новою ситуацією випробування національного суб’єкта психопорубіжжя поставило перед ним психологічно-духовну задачу виходу із загрозливої пастки бісексуальності, продовження процесу імперсько-національного розрізнення, зміцнення національної мужності, пізнання національної жіночості. Виходячи з того, що проблема порубіжжя тісно пов’язана з проблемою мужності та жіночості, актуалізується проблема фемінізму та емансипації. Дискурс аморальної емансипації в дусі імперських ідеалів активізував варварську, богемну естетику. Таку емансипацію жінки на зламі століть на основі культу інстинкту Вайнінгер правомірно назвав емансипацією проститутки. До речі, саме такий характер емансипації радикально маніфестується у наш час у новій течії французького порнографічного фемінізму, що дістав назву просексуального фемінізму[625].

На основі дискурсу емансипації як власне чоловічої ідеї можна було зробити висновок, що щиро бажали емансипації не чоловіки-імперіалісти, а національні чоловіки-аристократи, зацікавлені у формуванні духовного, свідомого материнства (З. Фройд, О. Вайнінгер). Зустрічною була реакція національної жінки. Адже випадок Дори, як показав фройдівський психоаналіз, означав, що така жінка прагне утримати в собі ідеальну фігуру батька. В основі національної істерії лежав моральний страх, страх за Бога-отця у жіночій психіці. Тому в своєму розв’язанні істеричний конфлікт міг сформувати залежно від характеру онтогенезу (національного чи імперського) протилежні психотипи: психотип моральної мазохістки, як це мало місце у драмі Лесі Українки, та психотип ерогенної садомазохістки або фальшивої жінки, що поставала з імперської культури. Відмінність психосемантики національної та імперської істерії сприяла тому, що в чоловічому дискурсі минулого порубіжжя жіноча істерія дістала протилежні тлумачення. Так З. Фройд схилявся до виявлення в істеричці моральної жінки, що попри інфантильну перверсивність прагне істинної любові, натомість О. Вайнінгер схилявся до виявлення в істеричці фальшивої жінки, яка прагне втолити свою ненаситну сексуальність. Хронічна брехливість, на думку Вайнінгера, постає тоді, коли жінка хоче впровадити у свою психіку чужорідний для неї моральний закон. Мова йде про імперську жіночість. Тому така істерія означає «органічну кризу органічної брехливості жінки»[626]. «Глибока омана, якій особливо піддалися Брейер і Фройд, — писав Вайнінгер, — оголошувати саме істеричних високоморальними людьми. Механічно засвоївши моральні принципи, вони по-рабськи слідують цьому кодексу, не розмірковуючи, нічого не намагаючись оцінити»[627]. Що цікаво, на основі психоаналізу сучасний російський дослідник Альфред Щеголєв, досліджуючи істеричну жінку нашого порубіжжя у своїй праці «Брехлива жінка. Невроз, як внутрішній театр особистості» (2002) також схиляється бачити в істеричці лише фальшиву жінку. Але у психоісторії української літератури є яскраві моделі відмінних істеричних характерів порубіжжя, що відповідають різним психотипам (тобто мають різний психогенезис), характерним доказом чого стане у нашому дослідженні аналіз істеричності Лесі Українки (на основі національного онтогенезу) та істеричності Оксани Забужко (на основі імперського онтогенезу).