Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Індивідуальне усвідомлення цінності монотеїзму серед українських архетипних письменників не привело до такого повернення монотеїстичної традиції, щоб вона змогла захопити весь народ і діяти на користь державності.

Психологічний розвиток, що відображає становлення національного характеру, пов’язаний із двома небезпеками: загальмованістю і регресією. Ці небезпеки означають, що не всі підготовчі фази «пройдені однаково добре і подолані з однаковим успіхом; частина функцій назавжди зостанеться на одній із попередніх стадій і для загальної картини буде характерний певний ступінь загальмованості розвитку»[629]. Зіставляючи індивідуальну і масову психологію, З. Фройд вдається до історичної події, асоціативно пов’язаної з виходом єврейського народу з єгипетського полону: «Коли весь народ полишає обжиті місця, аби пошукати нових, — як часто траплялось у ранні періоди людства, — то, звичайно, не всі його представники добираються до нової батьківщини. Не беручи до уваги інших утрат, окремі гурти чи громади мандрівників неодмінно зупиняються на півдорозі й залишаються там жити, а головна маса рухається далі»[630]. Стосовно індивідуального онтогенезу це означає, що сексуальний потяг як цілісний неперервний потік на певній стадії зазнає розщеплення. Затримку часткового потягу Фройд назвав фіксацією. Друга небезпека цього розщепленого (стадійного) розвитку полягає в тому, що «навіть ті елементи, котрі пішли далі, дуже легко можуть змінити напрям руху і повернутися на одну з попередніх стадій»[631]. Процес зміни руху, повернення з вищого на нижчий ступінь розвитку психічного акту, за словами Фройда, є регресією. Як правило, розвиток вдається до регресії, коли стикається з великими зовнішніми перешкодами, які не дають йому змоги рухатися далі й досягнути мети. Тому фіксація і регресія взаємопов’язані: за сильної фіксації вітальний порив, зіткнувшись з великими зовнішніми перешкодами, обминатиме їх, відступаючи на стадію фіксації. Для цього Фройд використав такий приклад у формуванні національного характеру: «Подумайте про те, що коли народ під час міграції залишає великі громади на місцях своїх зупинок, то тим, хто прорвавсь уперед і зіткнувся з надміру сильним ворогом або зазнав поразки, найприродніше повернутися на ці нещодавно полишені місця. Крім того, коли більше люду зостанеться на таких проміжних зупинках, то грізнішою ставатиме загроза поразки»[632]. Інтуїтивне прозріння цієї загрозливої ситуації Шевченком спонукає його наголосити на національній потребі релігійної єдності аристократії зі своїм народом[633]. На порубіжжі І. Франко символічно асоціює себе з Мойсеєм, який добрався до нової батьківщини сам, а народ не чує батьківського романтичного пророчого голосу і зрікається Богом показаного шляху. Тому на стадії, коли постала проблема виходу з російського імперського психологічного полону, необхідно було сформувати світогляд на основі монотеїзму й за межами імперського християнства, тобто світогляд, який би вирізнив й консолідував націю на модерному порубіжжі. Переважно соціальною, але не релігійною проблематикою національного світогляду займався І. Франко. Позначений активізованим кастраційним комплексом радикальний розрив молодого покоління з класиками і відсутність у модерного покоління об’єднувального світогляду, який би ввібрав у себе надбання архетипних українських письменників, обумовить «розмноження» української анархічної «банди братів-маргіналів», негативну результативність невротичної стадії, яку по-своєму виявляють різні історико-літературні факти.