Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.
- Автор: Мотика Ґжеґож
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Дух і Літера
- ISBN: 978-966-378-302-4
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: История
Электронная книга - «Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.». Краткое содержание книги:
Про причини, перебіг і наслідки цього конфлікту — найбільш дискусійної теми української та польської історіографії й найболючішої проблеми сучасних взаємин двох народів-сусідів, йдеться в пропонованій українському читачеві книзі польського історика, професора, габілітованого доктора Ґжеґожа Мотики. Автор, який багато років працює в дослідних і просвітних структурах Інституту Національної Пам’яті та Інституті політичних досліджень Польської АН, є провідним фахівцем у цій галузі україністики, а його численні наукові розвідки користуються визнанням у середовищі польських і українських дослідників, водночас породжуючи своєю об’єктивністю, та глибиною неприязнь у тих, хто по обидва боки кордону прагне маніпулювати історичним минулим задля досягнення політичних цілей.
[...] в 4 годині ночі з боку села Залісся банда УПА «Бистрого» оточила село Пужники [...], почали підпалювати жилі споруди і надвірну забудову. Мешканці села, рятуючись від вогню, вибігали з палаючих будинків і відразу ж впритул їх розстрілювали бандити. Банда УПА [...] спалила 172 жилих будинки, по-звірячому вбила 82 особи мирного населення[304].
Незабаром у розташованому неподалік селі Низьколизах люди «Бистрого» замордували ще двадцятьох трьох поляків.
Знову таки, то не всі, а лише деякі з нападів на польське населення в той час. Однак від весни 1945 року атаки на поляків поволі, але виразно ставали усе рідшими. Це зауважили навіть діячі представництва еміграційного уряду, пов’язані з Національною партією: «Можна сказати, що вбивства припинилися, і подекуди фіксуються лише спорадичні випадки. Якщо трапляються жертви, то лише у відповідь на нерозсудливу з нашого боку неорганізовану акцію помсти, або тільки серед поляків, членів винищ[увальних] батальйонів під час облав на бандерівців»[305].
Цілком можливо, що в деяких місцях польське підпілля уклало угоди про ненапад із УПА, скеровані проти радянської влади. Не виключено, що цього вдалося досягнути, наприклад, узимку 1945 року в Стрийському повіті. Є підстави припускати, що такий «союз» у одному випадку зберігся до 1946 року. В лютому 1946 року Дрогобицький НКВС заарештував трьох поляків, звинувачених у підтримці ОУН-Б і УПА. Водночас спецслужби натрапили на слід польської партизанської групи, яка обстріляла один із радянських гарнізонів, а відтак розкидала листівки із закликом: «Хай живе вільна Польща! Хай живе вільна Україна!» Ми не знаємо наслідків слідства, тож невідомо, чи й справді тоді ще діяла польська партизанська група, а чи це була провокація українського підпілля, покликана спричинити репресії проти поляків. Однак, якщо то й справді були поляки, вони могли утриматися на цій території лише завдяки допомозі українців.
Хоча від 1945 року центр ваги польсько-українського конфлікту перемістився на терени сучасної Польщі, проте польська проблематика час від часу виринала в діяльності УПА в Україні. Ще на нараді в 1947 році керівництво українського підпілля розмірковувало, як чинити з поляками, якщо почнеться Третя світова війна, і вони спробують повернутися до Східної Галичини. Було вирішено, що слід у такій ситуації боронити межі «українських етнографічних земель». Проте, як вони це збиралися чинити, можна тільки здогадуватися...
Націоналісти також використовували польську карту, щоб переконати людність продовжувати боротьбу з комуністами. Читаємо: «Більшовики багато такої української землі відрізали [від України і віддали — Ґ. М.] полякам, білорусам, а найбільше собі». Й далі констатація, що майбутня УССД сягне далеко за межі СРСР — «від Дону аж поза Сян», оскільки «ані клаптика своєї рідної землі не відступить український народ своїм захланним, неситим сусідам»[306]. Слова ці були написані не в 1939, а в 1949 році.
Антирадянська ґерилья в Західній Україні
В 1944 році Червона Армія зайняла всю територію Західної України. На захоплених теренах радянська влада стягувала контингенти харчів, місцевих українців масово рекрутували до Червоної Армії і вже після кількох днів вишколу кидали на передову. Блискавично поставали адміністрації. Більшість партійних і державних кадрів становили приїжджі зі Східної України, які часто поводилися, наче в завойованій країні, брутально ставлячись до місцевого українського населення. Про це свідчать численні приклади шахрайств, крадіжок і зґвалтувань, вчинених радянськими службовцями. Отож, не дивно, що зростала підтримка українцями підпілля.
На початку 1944 року УПА налічувала близько двадцяти п’яти тисяч осіб, об’єднаних у понад сто партизанських підрозділів. Керівництво волинського підпілля згідно з попередньо узгодженими цілями планувало відразу після переміщення фронту вислати частину сотень у рейд на Схід. Тільки-но розтанули сніги, визначені підрозділи вирушили в дорогу. Можливо, їх бійці вже бачили подумки, як СРСР розсипається на друзки. Реальність, проте, аж ніяк не відповідала цим очікуванням. Підрозділи УПА вирушили в рейд 10 березня 1944 року. Через два тижні, 23 березня, раптом знову випав сніг і пролежав до середини квітня. Це ускладнювало партизанам переміщення таким чином, щоб їх не помітили. Частину підрозділів розгромили, частина просто розпалися. Під час облав, улаштованих з цієї нагоди, радянські підрозділи розбили також «першу сотню» УПА «Яреми». Він сам — тоді вже командир куреня — поліг у бою.
304
Поляки і українці..., c. 1222.
305
Цит. за: Lucyna Kulińska, Dzieje Komitetu..., s. 270.
306
Літопис УПА, т. 10, Торонто — Львів 1994, с. 119, 123.