У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Вибравшись через тунель із “кишла”, хлопець пішов праворуч стежкою попід горою, як порадила йому Марі, і незабаром побачив звіддалік зелену долину у чагарях лоз і кущів, за нею Кубань, а далі – вільхи, верби і дубовий ліс. Помившись, Петрик вирішив обійти гору  до порома, що тричі на день перевозив людей на той бік Кубані, як твердив Сашко. На свою превелику радість хлопець скоро побачив його, припнутого до залізного ланцюга, що перетинав швидку й повноводу річку. Тими ж чагарями Петрик вернувся назад до тунелю і далі – ніким не помічений – до спасенного лігва в його глибині.

За час його відсутності з “малини” повернулася подруга Дани, вродлива русокоса ленінградка Тося із двома заплетеними товстими та пишними косами. Через Марі вона передала йому півпиріжка з квасолею. З’ївши його вмент, Петрик приліг на Сашковому кожусі і почав прислухатися до Тосіних оповідей. Вона розказувала Дані про своє студентське життя в Ленінграді, про знайомство з Важою. “Обзивав мене Нефертіті, царицею Тамар, а за палкість – Катериною,” - притишила вона голос до пошепту.

“Прийшла я у главк до якогось дядька, - знову почув підліток її мову, - розповіла про свою біду і так по-родственному питаю: як же жити та ще й виконувати п’ятирічку за чотири ударних роки?!. Бачила б ти, якими масними очима він дивився на мене, як помінявся його голос! Я ж у соку, як вишня була, а ще ж розрум’янилася, аж палахкотіла,” – перейшла Тося на шепіт.

“Треба дать та ще раз дать, прекрасна дівчино! – бовкнув згодом, а сам згорблений, руки, як клешні, а мармиза пом’ята, пухла й пітна. А телефони перед ним на столі, як горшки на базарі, а за дверима секретна висмоктана секретарка, що два дні не допускала мене…”

“Дурна, жила б, як сир у маслі, - зауважила спроквола Дана. – “Хавіру” б мала свою, дітей, а з ними і любов би прийшла.”

“Від нелюбого та такого старого і гір золотих не хочу!” – знову зашепотіла Тося…

Три дні відлежувався новачок, а на четвертий Сашко з Васильком та інші взяли його на “малину”. Сил йому додалося, але бігати швидко він ще не міг, тож Сашко ставив його “на стрьому” або посилав “тирщиком”… За кілька тижнів такого життя Петрик нарешті від’ївся, не без допомоги Сашка й Василька придбав собі сякий-такий одяг для “фарцовки”, але й ще більше утвердився в думці про втечу.

Серед розбещених і розтлінних безпритульних на самому дні суспільства хлопець доволі швидко навчився “ботати по фені”, ходити на “малину”, брати участь у щиглевій і картярській грі та бійках підлітків для розваг “фартових паханів” та їхніх любок, напившись за цей час і сліз, і кривавої юшки, але досягнувши стану “блатного законника” і позбувшись прозви “хлюпика, фраєра та хіляя”. Вивчив він і деякі борцівські прийоми, разом із такими ж, як сам, “чавичами”, “корешами” та іншою “шоблою” виспівував нових для себе пісень, найпаче “В темному провулку здибались два вурки” і “Ми наш, ми новий світ збудуєм на ваших трупах і кістках”, наслідуючи курців, через силу пробував досмоктувати у свою чергу “чинарі” “паханів”. А що вже надивився п’яних сороміцьких оргій, що вже наслухався матерщинної мови, аж остогидло, аж терпіти більше не мав сил! Найгірше ж було усвідомлення того, що заради вижиття треба поступатися гідністю, - він збагнув це своїм юним зеленим розумом і не міг із цим миритися!

Одного разу після дуже вдалої “малини” в “кишлі” влаштували таку Вальпургієву ніч, що Петрик від страху бути задіяним у тому приниженні аж розплакався, сховавшись за Василька… Гидко було йому, шкода було хлопців, а найпаче дівчат, кожна з яких нагадувала йому Шевченкову Катерину з “Кобзаря”… На все життя запам’ятав він і розповідь “паханів” про шість тисяч звезених “лягавими” із України в Мордву нещасних монашок і черниць, кинутих на кілька діб у “зону” їм на забаву, що бігли й дерлися на колючі дроти огорожі під кулеметний вогонь із вишок...

Після біблійно-пророцьких та апостольських, газетно-лозунгових та читанкових слів і виразів Петрик чув тепер виключно вуличні й вуркаганні, яких не знав в Україні, виділивши тепер і її саму, як окремішність. Хлопця дивувало, що тут, де населення майже суціль україномовне, він не в Україні, а в Росії, з російською ж мовою він знайомився через матірну, почуту з діалогів у “кишлі”.  

За недовгий час Петрикових поневірянь яких тільки злочинів і паскудств він не надивився! Та “малини” ставали все менш результативними, викликаючи “бузу” серед “блотних”, голод близився і до “кишла”. У місті Кропоткіні купами лежали трупи вже не тільки приїжджих з України, а й своїх, і похоронці звозили їх возами до яру разом із ще живими, складали їх там під стрімкою стіною, обвалюючи на них гору і в такий спосіб хоронячи.

Одного вечора отаман, повернувшись із тривалої розвідки, звелів усім хлопцям та навіть старшим “блотним” запастися мішками й торбами і повів усіх роз’їздом на останній пором до Кубані. Петрик зрадів несказанно, бо нарешті у нього з’явилася нагода переправитись на той берег і побачити на власні очі, що там за Кубанню і за лісом, та зорієнтуватися, яким шляхом добиратися до тітки Варки в Зеленчуці.

Отаман домовився з поромщиком, тож на другий берег дісталися щасливо, на диво удало обійшли великі німецькі концесійні поля з високою пшеницею і грядки з городиною, їхні ж розмаїті будівлі і велетенську отару овець з пастухами й вівчарками, далі перейшли балкою доколінно-малу созівську пшеничку і, як уже стемніло, нарешті забрели у лапато-листату рицину, де по команді отамана присіли. Петрик аж ахнув, дізнавшись, що семеро горбів, які височіли невдалік, є нічим іншим, як ожередами качанної кукурудзи, що поросла просто неба. Отаман розділив усіх на сім груп і наказав лізти до неї на ліктях якомога тихіше, щоб не привернути увагу озброєної охорони, що причаїлася десь у рицині. Долізла таки і Петрикова група до одного з ожередів непоміченою, але під ним було стільки трупів і стояв такий нестерпний сморід, аж нічим було дихати. Все ж добротних качанів набрали повні мішки й торби і вернулися до отамана, до якого врешті зійшлися всі.