Коли курява спаде
- Автор: Алай
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7534-5
- Переводчик: Надежда Анатольевна Кирносова
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Коли курява спаде». Краткое содержание книги:
У романі «Коли курява спаде» (1998), який зробив Алая знаменитим і за яким знято телесеріал, досліджується психологія влади, якою вона постає на ґрунті тибетського життя середини XX століття, до приходу в цей регіон Червоної армії Китаю і приєднання Тибету до КНР. У центрі роману — життя родини місцевого правителя. Оповідь ведеться від імені його нібито недоумкуватого молодшого сина. Читач знайомиться не лише зі способом життя тибетців, а й з пануючими у країні порядками, де були магічне зілля і феодальні чвари, голод і проституція, шлюби й війни, на які йшли заради захоплення земель та влади, — й усе це на тлі відрубування голів, привселюдного побиття, відрізання язиків, рук і ніг…
У шатрі лишилися тільки ми вдвох.
Долі між двома килимами пробивалися маленькі жовті квітки. Я не наважувався поглянути на неї, тож одним оком дивився на ті дрібні квітки, а іншим — на стиснуті між собою дві пари рук. У ту мить вона раптом проговорила крізь плач:
— Ти мені не пара, не пара!
Я знав це, саме тому й не наважувався підняти голову та подивитися на неї.
Вона схлипнула декілька разів і, злегка спираючись на мене, сказала:
— У мене не лежить до тебе серце, ти не зможеш ним володіти, тож я не буду вірною тобі жінкою. Однак зараз я належу тобі, обніми мене.
Ці її слова викликали в моєму серці й шалену радість, і водночас біль. Я міцно притис її до грудей, ніби дійсно обіймав свою долю. І в ту мить я раптом зрозумів, що навіть в очах бовдура цей світ не такий уже й ідеальний. І так з усіма речами в світі: поки річ тобі не потрібна, вона існує собі якнайкраще, зберігає свою завершеність і чистоту, але як тільки вона потрапить тобі до рук, ти відразу ж помічаєш, що отримав її не всю. Однак попри це, я почувався надзвичайно щасливим, адже я міг обіймати свою бажану жінку, дивитися їй в очі, притискатися губами до її губів; я був найщасливішою людиною в світі.
— Бачиш, — сказав я, — через тебе я геть утратив розум, я навіть слова не можу сказати.
Ці слова раптом викликали в Тхарни сміх:
— Геть утратив розум? Хіба ж ти не є всім відомим дурнем? — Вона зупинила своєю рукою мої губи, що тяглися до неї в поцілунку, і сказала ніби сама до себе: — Хоча, хто знає, може, ти і є якраз надзвичайно цікавим чоловіком?
Вона дозволила мені поцілувати себе. Однак коли моя рука потяглася до її м’яких грудей, вона підвелась, поправила одяг і сказала:
— Підводься, ходімо видавати зерно.
Що стосується мене в ту мить, то бульбашками кохання сходила не лише моя голова, але й кров і кістки. У цьому запамороченні я й попростував за нею. Я відчував, що вже встановив із нею певний зв'язок, але який саме, я не знав. Тусиня відпустила моїх людей. Усі вирушили в напрямку нашої фортеці — зернового сховища на кордоні. Ми з Тхарною їхали поруч на конях попереду всіх, за нами їхала тусиня, далі — охоронниці родини Ронггонг та двоє моїх хлопців-прислужників.
Побачивши таку сцену, управитель аж рота роззявив від подиву.
А коли я наказав йому відкрити комору, його підборіддя опустилося ще нижче. Відвівши мене вбік, він сказав:
— Однак, паничу, ти ж знаєш, що казав туси?
— Відкривай сховище!
У моїх очах у той момент повинен був палахкотіти шалений вогонь. Тож управитель, впевнений у своїй відданості до господаря, що надавало йому право наполягати на своїй думці, більше нічого не сказав. Він зняв з пояса ключі й кинув їх Соднаму Г'ялцену в руки. Коли я відвернувся від нього, то почув за спиною, як він забурмотів, що, зрештою, і я, як мій розумний старший брат, перед жінкою загубив правильний напрямок. Однак управитель був гарним стариганом, тож дивлячись, як Соднам Г'ялцен спустився вниз, відкрив комору й почав складати лантух за лантухом ячмінь на спини худоби родини Ронггонг, він сказав до мене:
— Бідний паничу, ти сам не знаєш, що ти вдіяв, чи не так?
— Я знайшов найгарнішу жінку в світі.
— Вони й гадки не мали, що зможуть отримати зерно цього разу, тому не брали з собою багато худоби.
Вони навіть верхових коней виділили для того, щоб перевозити зерно. Але навіть і в цьому випадку худоби в них було не більше тридцяти голів, тож вони не могли вивезти й чверті зерна з однієї комори. А таких комор у нас було аж двадцять п’ять, і кожна — повна зерна. Тусиня під'їхала до мене, відділившись від групи з навантаженою зерном худобою, і сказала, що її донька повертається й чекатиме на сватів від туси Мерці. Вона також додала:
— І буде добре, якщо свати поквапляться.
Тобто буде добре, якщо це відбудеться ще до того, як вони приженуть більше худоби за зерном.
Навантажені коні поїхали удалечінь, і моя Тхарна також вирушила з ними під небесними хмарками.
Управитель запитав мене:
— Чому ж та гарна жінка поїхала?
Він надав своєму обличчю дивного виразу, щоб я зрозумів його думку. Він вважав, що тусиня обкрутила мене навколо пальця. Я також пошкодував, що відпустив Тхарну. Чого буде варте все це зерно, хай йому грець, якщо вона не повернеться? Нічого не буде варте. Справді нічого. У мене на серці зробилося порожньо. Увечері, слухаючи шум вітру, що долинав із небесної височини, моя душа все ще лишалася порожньою. Я не зміг заснути через жінку.