Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
Снопи іскор розлітаються, обпалюючи богів, Чорних і Білих.
Час-змій сьогодні при владі. Він керує, він головний. Це він визначає долю світу, долю Всесвіту, долю богів і людей. Він може спинитися — і все замре. Затихне. Але він цього не зробить. Бо лиш свою долю він визначити не може. Його доля — це коло, що вічно прагне перерости в спіраль. Його доля — крутити вогняне коло, ловити власного хвоста й тим наближати Новий Час, Новий Рік.
Наближати власну смерть. І власне народження. Зіткнення. Народження і смерть. Любов і ненависть. Чорне і біле. Світло і темрява. Час ніжно торкається наших душ, і від його доторків все закипає, вкривається попелом і опіками. Час ніжно душить себе, вбиває й змушує народжуватись. Знову і знову. Щодня і щоночі, щороку, щостоліття, щотисячоліття…
Час щомиті наближається ближче й ближче до свого хвоста. Час уже майже настиг. Роззявлена пащека. Передчуття болю і судом. Раз…
Світ здригнувся. Темрява-світло вибухнули. Туман закрутився. Туман відчув біль. Світ розчахнувся навпіл, і поповзла невидима людському оку тріщина.
Городища Старого Бога затремтіли. Туман посірів і рвонувся до капищ.
Над капищем з’явився Золота. Примарний. Тьмяний. Ледь видимий. За ним світилася тонка шпарина, в яку струмував туман. Примарний Золота, Золота-Провідник махнув рукою, запрошуючи за собою.
— За ним! — вигукнув Добровін.
Віт вискочив на капище й пішов до Золоти. Той повернувся до тріщини обличчям і увійшов у неї. Чугайстер, не роздумуючи, теж ступив у світло. Рутенія, розриваючи заціпеніння, кинулася за ними.
Дзеванна побачила, як Русана роздвоїлась. Ось вона лежала на капищі одна, а ось — над непритомним тілом стоїть її двійник, чистим, прозорим поглядом дивиться перед себе, потім оглядає своє тіло внизу. Підводить погляд, і натикається ним Ворона. Враз очі темніють, сповнюються відразою. Губи кривляться.
Ворон посміхається.
— Вперед! — кричить Ахруман. — Або ніколи не вернешся з Нави! І її загубиш, — вказує на Дзеванну.
Русана мовчки повертається до кривавої шпарин, що висить над капищем.
20
Спочатку була темрява. Потім прийшло світло.
Попереду шли дві світлі постаті. Віт і Золота. Йшли повільно, обережно, мовчки. Рутенія їх наздогнала.
— Це і є Нава? Я нічого не бачу, — сказала вона. — Крім вас.
— Це Нава, яку може побачити живий. Мертві бачать її по-іншому, — відповів Провідник.
— Ти її бачиш?
— Наполовину.
Вони йшли у глупій темряві. Рутенія не відчувала, щоб вони кудись повертали, спускалися чи піднімалися. Лише вперед. Під ногами — щось рівне і пружне.
— Золото, а як ти знаєш, куди йти?
— Нави відчувають Світове Дерево. Це для нас, як для вас відчувати землю під ногами. Коли ти падаєш, то не думаєш, куди тобі падати. Ти знаєш, що впадеш донизу. На землю. Так і для нава шлях до Світового Дерева. Різниця в тім, що ми можемо вибирати, куди йти. До нього, чи від нього, чи ще куди…
— Золото, не називай себе навом. Ти живий. Ти… коханий… — вона підійшла і спробувала торкнутись його руки.
Тепло від примарної постаті огорнуло Рутенію.
— Я напівживий. Воронів слуга вдало зачарував мене. Напівубив, напівоживив. Частина мене назавжди лишиться у цьому світі. І частина цього світу назавжди лишиться в мені.
— Додамо ходи? — озвався Віт. — Ми ж увійшли одночасно з Вороном?
Думка була слушна. Розмови припинили, Золота вирвався уперед, а вони побігли слідом.
— А що це за холодні струмені? — спитав Віт біжучи.
— Інші нави. Вони не бачать вас, і ви не бачите їх. Але вони відчувають ваше життєве тепло, а ви їхній холод. Ще одна причина поспішати.
— Вони небезпечні?
— Ні. Але спраглі за теплом. Можуть нас затримати.
Холод. Темрява. Не чути навіть звуків власної ходи.
Тихий і холодний світ. Швидше б із нього вибратися.
— Дісталися! — спинився Золота. — Протягніть руки вперед.
— Що це? — вигукнула Рутенія.
Її рука торкнулась чогось теплого, шорсткого і живого. Воно пульсувало, рухалося.
— Коріння Світового Дерева. Пронизує Наву наскрізь. Живить цей світ і з нього ж черпає сили для власного життя.
— Що далі?
— Нагору. По корінню. Чіпляймося і полізли.
Рутенія провела руками у темряві, перебравши кілька коренів, доки знайшла зручний для підйому. Вхопилась і поповзла. Чула, як поруч сопе Віт. Бачила, як легко попереду летить Золота. Відчувала, як поруч сотаються невидимі нитки сили, які живлять Добровін і Боримисл. Нитки Живиці, які передають сили Провіднику й чугайстру. Обірвавши їх, вони назавжди лишаться тут…