Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
— Навський туман ми викликали. Лишається чекати шпарини. Щойно вона з’явиться, туман полине туди. А ми слідом. Тільки не відходьмо від капища. Цей туман може завести на манівці, показати майбутнє і теперішнє, предків і нащадків, але все це мара! Лиш біля капища ми у безпеці.
Щось ворухнулося в імлі. Ніби війнуло вітерцем і затихло. Хтось заволав про допомогу. Щось завило. Почувся дитячий плач. Вереск. Дзенькіт зброї.
— Це туман. Не руште з місця, — наказав Добровін.
Дзеванна відчула, як поруч щось проповзло. Велике і голодне. Воно хрумкотіло, шамотіло, стогнало й шукало поживи.
— Стояти на місці! — люто прошепотів Ворон. — Ти ж не хочеш передчасної смерті? Зі мною зараз ти в більшій безпеці.
Запала тиша. І враз її розпанахав дикий лемент. Вгорі щось відбувалося. Крики і верещання спадали донизу. Розривали повітря.
— Що б то не було, не рухайтеся. Це полуда, — повторив Добровін.
Гуркіт. Грім. Блискавка. Крики. Волання. Верещання.
Все падає. Летить донизу. На їх голови. І раптом почули голос Добровіна в тумані:
— Втікайте! Тут зараз буде небезпечно!
Боримисл ворухнувся. Рутенія зробила крок.
Туман заклубочився, загустів, потягся клаптями-зубами-руками по здобич…
Боримисл завмер. Рутенія стала на місце.
Звуки вгорі зникли, як і не було. Туман відсахнувся і завмер. Він почекає. Він уміє чекати.
— Тут холодно, — озвалась Рутенія.
— Еге ж. Хоч би яке вогнище… — замріявся Боримисл.
— А тут тепло… — почули вони знайомий голос.
— Золото! Ти…
— Я тут. За капищем. Щойно отямився, замерз як собака. Ходімо, розпалимо багаття, погріємося…
— Золото, покажись, — попросила Рутенія.
— Я тут, неподалік. Зроби крок назад, і побачиш мене.
— Покажись! — крикнула Рутенія.
— Відступи!
— Покажись мені!
— Тут холодно. Я замерз. Якщо ти не підеш, я піду сам. Але більше не повернуся! Ти мене не побачиш!
— Золото! — крикнула Рутенія.
Тиша.
— Золото!
Тиша.
— Золото, я йду! Пустіть мене! — Рутенія запручалась, але виборсатися з дужих Боримислових рук не змогла.
— З ким це ти розмовляла? — спитав він, коли вона заспокоїлася.
— Із Золотою! Він опритомнів! І пішов!
— Ага. А це що? — він повернув її до капища.
Там лежав Золота, у тому ж положенні, що й раніше.
— Рутеніє! Ми мусимо стояти. Думаєш, я не бачив у цьому тумані Русани? Тримайся, відьмо. Ти багато пройшла. Лишилося трохи. Ти ж проходила й складніші випробування!
Рутенія вже оговталась і намагалася зрозуміти, як вона піддалася туману? Невже слабшає? Ні! Просто втратила пильність.
— Боримисле, де Добровін?
Вона стояла поруч і шепотіла на вухо:
— Я наклала на його очі і вуха полуду. Він мене не бачить і не чує. Дзеванно, я прийшла врятувати тебе. Ми зараз тихо підемо й зникнемо. Не дамо йому знищити світ.
— Рутеніє, ми мусимо врятувати Русану.
— Ми не можемо. Вона вже належить Наві. А ми живі. Прошу, лиш крок назад — і він ніколи не знайде тебе в тумані. Ніколи.
Дзеванна завагалась.
— Лиш крок. І всі муки, всі жахіття будуть позаду. Він ніколи нас не знайде.
— Русана…
— Лиш крок… Зроби крок… Зроби крок…
Голос манив, кликав, змушував. Дзеванна відступила назад. У туман. Враз стало гаряче. Все тіло ніби ременями стисло, ні вдихнути, ні видихнути. Вона спромоглася на глухий, тихий стогін. І впала.
Стало легше. Вона вдихнула повні груди вогке повітря і підвелася. Поруч стояв Ворон.
— Я ж казав не рухатися, дурепо! Ще раз — і допомоги не чекай.
— Добровіне-е-е! — крикнула Рутенія у темряву.
Жодної відповіді. Лиш радісно витанцьовують клуби туману.
— Я ж тримав палицю разом із ним… — розгублено мовив Боримисл. — Він послав мене по тебе, а сам… зник…
— Чекай мене тут!
— Я тебе не відпущу. Піду сам.
— Підемо разом. Лишимо Віта наглядати за Золотою.
Вони обійшли капище, і зробили крок назад, у туман. У суцільному молоці годі було розгледіти й пальця на витягнутій руці. Тиша. Тільки шум битви вдалині. Злидні тримають оборону.
Тоді вона прошептала всевидюще закляття.
Все бачу і все виджу, все помічу й не проґавлю, Відьма я, і все прониже зір мій гострий, зір всесильний, зір, що бачить крізь тьму ночі, зір, що бачить крізь каміння, зір, що бачить все на світі!