Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
Що далі вони піднімалися, то товстішим ставало коріння. Рутенія пожалкувала, що не обрала тонший корінь. Зараз би було саме в раз. Темрява розсіювалася. Тепер це була суміш світла і мороку. Увесь обрій пронизувало коріння. Тонке і товсте, темне і світле. Все ворушилося, мов зміїний клубок. Пульсувало. Напружувалося і розслаблялося. Корінь, що ним піднімалася Рутенія, теж заворушився: почав стрімко підніматись догори.
— Тримайтеся! Дерево нас відчуло. Воно зараз викине нас на повер… — кричав Золота.
Він недоказав. Коріння напружилося, зігнулося, розмахнулося і з чавкотом підкинуло їх вгору. Яскраве світло вдарило в обличчя. Все навкруги закрутилося, полетіло донизу, а потім ринулось догори…
«Ні, це ми летіли догори, а тепер па-а-а-а-а-д-а-а-а-а-є-м-о-о-о!»
Удар об землю виявився на диво м’який. Полежавши кілька секунд, Рутенія розплющила очі й вибралася з купи листя. Обтрусилася. Роззирнулася.
Велика сіра порепана стіна. Тягнеться вперед і назад. Піднімається високо вгору. А там зелені хмари. По стіні повзають мурахи, вгорі літають птахи. Тепло. Світло.
Щось зашурхотіло, й Рутенія відскочила. Це Віт виборсувався з листя, крекчучи і стогнучи. Поруч засяяла Золотина прозора постать. Він усміхався.
— Здається, ми на місці. І здається, вчасно. Ось воно, Світове Дерево.
— Де? — спитали Віт і Рутенія водночас.
— ТА ОСЬ ЖЕ! — Золота вказав на сіру стіну.
— Це… Ну нічого собі… Я думала, це стіна… — захоплено вигукнула Рутенія. — А зелені хмари вгорі… це…
— Листя. Крона Світового Дерева.
Рутенія торкнулася сірої стіни і відчула, яка сила, яка потуга ховається під сірою корою. Як струменять потоки сили, як життя вирує всередині, як необачний крок може всю цю гармонію зруйнувати, вивільнити вибухову силу… Рутенія заплющила очі…
Потоки сили розривають кору. Зміями повзуть тріщини. Стовбур Прави лопається, мов шкірка на печеному яблуці. І звідти струменить некерована, нічим і ніким не стримана сила. Палить, нищить, вибухає, перетворює Яву на попелище. Висмоктує все з Нави, звільняє мертвих. Горить її світ. Зруйновані міста, голодні люди, мертві тіла… Батьки душать дітей, щоб не бачили цього жахіття… Щоб померли без мук… Світ зникає… Попелище… А вгорі літає Ворон. І сміється, регоче, а потім плаче, ридає, корчиться від страх, й сам кидається у попелище ним же і зруйнованого світу…
Її щось відірвало від дерева. Вона розкрила очі: Золота і Віт.
— Нам пора. Ворон уже тут. Я бачила, що буде. Його треба спинити.
— В Книзі сказано, що камінь під Світовим Деревом. Рушаймо довкруж, — сказав Віт.
Вони пішли, притискаючись до стіни-стовбура. Вгорі літали птахи, мирно гули бджоли, навкруги, скільки бачило око, розкинулися зелені луки, повні соковитого і пахучого різнотрав’я.
А Рутенія передчувала небезпеку. Загроза висіла у чистому повітрі й не давала дихати на повні груди.
— Ти теж відчуваєш? — спитав Віт.
— Що саме?
— Небезпеку. Загрозу. Я її майже бачу. Щось чорне ось-ось постане перед очима.
— Відчуваю.
Вони вже далеко відійшли від місця свого виземлення і приземлення, але нічого нового так і не побачили. Сірий стовбур, зелені луки, чисте небо. Тиша.
Мертва тиша. Зник пташиний спів. Зникли бджоли. Вдалині почулося дзюркотіння води. Подув вітер.
— Щось відбувається! — стривожилася Рутенія.
— Здається, ми наближаємося… — прошепотів Золота.
— І не ми перші, — сказав Віт і спинився. — Обережно! Попереду зло.
Рутенія зупинилась. Сіра стіна завертала, і саме за рогом їх чекало невідоме. Зробити лиш крок — і невідоме стане знаним, страшне очікуване майбутнє стане ще страшнішим теперішнім… То, може, не йти? Не ступати за ріг, не розширювати видноколо, не дізнаватися більше?
— То ми йдемо чи стоїмо? — вивів чугайстер із задуми.
— Рушаймо! — сказала відьма і зробила крок.
І побачила чорний камінь. Він лежав під самою стіною-стовбуром, а з-під каменя лилася струменем вода. Тонкий потічок губився у зеленій траві. От тільки вода була не чиста, не прозора, не кришталево-ясна, а червона…
На чорному камені лежало розпластане жіноче тіло. Кров лилася по відкинутій в бік руці і скрапувала в воду.