Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

Інші намагалися втекти за море. Один із надзвичайно спостережливих італійських консулів, цього разу в Батумі, у січні 1933 року підрахував, що «кожен пароплав, який прибував з Одеси, — а їх приходить три щотижня, — доставляв зазвичай від однієї до двох тисяч українців». Мабуть, раніше українці намагалися знайти й купити в Батумі їжу, борошно або насіння, яке можна було б вдома з’їсти або продати і отримати прибуток. Однак наприкінці осені масовий рух людей набув характеру напливу біженців, при цьому тисячі людей намагалися оселитися в районах «більш багатих на засоби існування, з більшими можливостями здобути харчі».[689]

Як і в 1930 році, деякі селяни намагалися покинути країну. У жовтні 1932 року Марія Блажеєвська, етнічна полька, перейшла кордон Польщі з боку України, прикидаючись прачкою. Під час прання одягу на річці Збруч, яка тоді слугувала кордоном, жінка проскочила на іншу сторону разом із дочкою та двома синами. «З 1931 року, — розповіла вона польській поліції, — життя в рад[янській] Росії... перетворилося на нестерпні муки, оскільки радянська влада забрала в нас майже все зерно та худобу, залишивши настільки мало, що цього не вистачало навіть для найскромнішого життя».[690] П’ятнадцятирічний Лех Возняк, брата якого заслали до Сибіру, також втік у жовтні та розповів про наступне: «Нас вигнали з нашого власного будинку... ми з братом працювали в лісі, але все одно не могли себе прогодувати. Оскільки на даний час ніякої роботи не було і я помирав від голоду, 15 жовтня я разом із мамою Малгожатою та моїм братом Броніславом втекли з Рад[янської] Росії до Польщі».[691]