Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
Ще один запам’ятав селян на ринках:
Матері з дітьми на руках вражали найбільше. Вони рідко спілкувалися з іншими. Я пам’ятаю, як побачив одну матір, яка була більше схожою на тінь, ніж на людину. Вона стояла біля дороги, а її маленька дитина, схожа на скелет, замість того, щоб смоктати порожні груди своєї матері, смоктала свої маленькі пальчики, вкриті напівпрозорою шкірою. Я не знаю, скільки я бачив нещасних, яким вдалося вижити. Кожного ранку, по дорозі на роботу, я бачив тіла (які пізніше забирали) на тротуарах, в канавах, під кущами або деревами.[695]
У зв’язку з напливом людей, муніципальні органи влади одночасно намагатися впоратися з різними видами кризи. Сироти почали наповнювати дитячі будинки в містах, тому що багато батьків залишали там своїх дітей з надією, що вони виживуть. Мертві тіла спричиняли санітарну кризу. У січні 1933 року з вулиць Києва довелося прибрати 400 трупів. У лютому кількість зросла до 518, а тільки за перші вісім днів березня їх нараховували вже 248.[696] Проте це були лише офіційні цифри. Багато свідків у Києві та Харкові згадують про вантажівки, які в той час кружляли по місту, і людей, які забирали померлих з вулиць і завантажували їх у такий спосіб, наче ніхто і не збирався думати про їхній підрахунок.
Жебраки з сільської місцевості додавали клопоту мешканцям міста, котрим також не вистачало їжі. Настрої невдоволення в самому Харкові зростали особливо швидко. Тієї весни італійський консул повідомив, що кілька тисяч людей напали на міліціонерів, які мали розподіляти хліб у одному із передмість. В іншій частині міста розгніваний натовп напав на дві пекарні, вкрав борошно і зруйнував будівлю. Міліція у відповідь почала вживати спеціальних запобіжних заходів. Консул повідомив, що одного ранку, приблизно о четвертій, Харківська міліція заблокувала бічні вулиці навколо пекарні, де сотні людей чекали всю ніч, щоб купити хліб. Вони побили натовп і відтіснили людей до залізничного вокзалу. Потім заштовхали їх у поїзди й вивезли з міста.
Відтік людей і надалі деморалізував сільських мешканців, тому що величезна міграція зробила життя тих, хто залишився, ще важчим. Восени 1932 року один партієць у Вінницькій області у відчаї звернувся до Сталіна з проханням про допомогу:
Все селянство їде, тікає із сіл, аби врятуватись від голоду. У селах щодня гинуть від голоду по 10–20 сімей, діти втекли хто куди, всі залізничні станції переповнені селянами, які намагаються виїхати. На селі не залишилось ні коней, ні худоби. Голодних селян-колгоспників голод змушує кидати все та йти світ за очі... Казати про виконання посівної кампанії не доводиться, бо відсоток селян у наших селах лишився малий і всі охляли від голоду.[697]
Те, що дійсно хвилювало радянську владу, — це політичне значення цього масового руху людей. По всьому Радянському Союзу, на Півночі та на Далекому Сході, на українськомовних територіях Польщі та в самій Україні, українці, які переміщалися, не тільки поширювали новини про голод, а й нібито розповсюджували свої контрреволюційні настрої. Оскільки їхня кількість різко зросла, союзний уряд нарешті заявив, що вже не може бути жодних сумнівів у тому, що «втеча мешканців із сіл та масовий виїзд з України минулого і цього року були організовані ворогами радянського уряду... агентами із Польщі, з метою поширення пропаганди серед селян».
Рішення було знайдено. У січні 1933 року Сталін і Молотов просто закрили кордони України. Будь-який український селянин, який перебував за межами республіки, мав бути повернутий до місця свого проживання. Залізничні квитки більше не продавали українським селянам. Тільки ті, хто мав дозвіл, міг залишити батьківщину, а в дозволах, певна річ, відмовляли.[698] Кордони Північного Кавказу також були закриті, й закрили кордони Нижнього Поволжя.[699] Упродовж усього голоду кордони залишалися закритими.
Окремо продовжували роботу над внутрішньою паспортною системою, яку остаточно запровадили в грудні 1932 року. На практиці це означало, що кожному, хто проживав у місті, потрібен був документ на проживання — внутрішній паспорт, а селянам такі документи не видавали. У поєднанні з цим новим законом Харків, Київ та Одесу мали очистити від «надлишкових елементів» із сільської місцевості.[700] Міських жителів заспокоїли: нові заходи сприятимуть «розвантаженню міст та очищенню від куркульських кримінальних елементів».[701]
695
Testimony of an anonymous woman, in Investigation of the Ukrainian Famine, 1932–1933, 25.
696
ЦДАГОУ, 1/20/6274 (1933), 185–90, в кн. Пиріг, упоряд., Голодомор, 763.
697
ЦДАГОУ 1/20/5254 (1932), 1–16, в кн. Голодомор, 134.
698
РДАСПІ, 558/11/45 (1932), 108–9, в кн. Данилов та ін., ред., Трагедия советской деревни, том 3, 634–5.
699
РДАСПІ, 17/3/2030 (1932), 17; 17/42/72 (1932), 109–11, в кн. Трагедия советской деревни, том 3, 636–8, 644.
700
РДАСПІ, 17/3/907 (1932), 9; Комуніст (Харків, 1 січня 1933), в кн. Марочко, Мовчан, Голодомор 1932–1933 років в Україні, 154, 180.
701
Lev Kopelev, The Education of a True Believer, trans. Gary Kern (London: Wildwood House, 1981), 258.