Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
Ці обмеження були запроваджені з небувалою швидкістю. Протягом декількох днів ДПУ УСРР отримало підкріплення з Москви. На дорогах, які вели із України, та вздовж основних шосейних доріг до міст з’явилися кордони. З 22 по 30 січня 1933 року керівник ОГПУ Генріх Ягода розповів Сталіну та Молотову, що його люди затримали 24 961 особу, котрі намагалися перетнути російський кордон, з яких дві третини приїхали з України, а решта — з Північного Кавказу. Більшість примусово повернули додому, хоча під слідством ще перебувало вісім тисяч осіб, і понад тисячу було заарештовано.[702]
Ще більше роботи, на думку співробітників ДПУ в Росії, було в їхніх колег в Україні. У лютому вони повідомили, що встановили «беззастережну заборону на видачу будь-якого проїзного документа», завдяки котрій жоден селянин не міг легально залишити своє село. Крім того, вони створили «мобільні патрулі», які затримали більш як 3 800 осіб на дорогах та понад 1 000 осіб на залізниці. Вони мобілізували «таємних агентів» та «активістів села», щоб виявити «організаторів виїзду» та допомогти їх заарештувати.[703]
Ефект був таким, наче між Україною і Росією відтепер існує видимий кордон. Польський дипломат, який подорожував машиною з Харкова до Москви в травні 1933 року, був ошелешений:
Те, що мене найбільше вразило впродовж усієї подорожі, була різниця у вигляді сіл в Україні і в сусідній (російській) Чорноземній області... Українські села занепадають, вони порожні, покинуті та жалюгідні, будинки напівзруйновані, з осунутими дахами; в полі зору жодного нового будинку, діти та старі люди більше схожі на ходячі скелети, немає навіть натяку на худобу... Після того, як я опинився в [Росії], склалося враження, наче я перетнув кордон між Радянським Союзом та Західною Європою.[704]
Щоб зберегти видимість порядку, міліціонери також почали завертати всіх селян, які намагались потрапити в міста. Радянський письменник Василь Гроссман, який під час голоду працював на Донбасі, пізніше згадував, що «на дорогах були поставлені заслони, щоб не дати селянам дійти до Києва. Але ті йшли в обхід, лісами, болотами, будь-якими способами намагалися туди дістатися».[705] Ті селяни, яким вдалося зробити це, пробирались через підліски та чагарник.[706] Проте навіть ті, хто потрапив у черги за хлібом, не обов’язково його отримував, як згадував ще один житель Києва: «Міліція забирала селян з цих черг, заштовхувала їх у вантажівки та вивозила за місто».[707]
Галина Кириченко бачила, як у Харкові міліціонери забирали людей із черг за хлібом. Їх забирали до вантажних автомобілів, згадує вона, і везли так далеко за місто, щоб ті не могли повернутися: «Виснажені, вони помирали десь на дорозі». Міліція також шукала на вулицях людей, які намагалися купити або обміняти хліб. Це викликало підозру, адже мешканці міста мали доступ до продуктових карток, а службовці і робітники харчувалися в їдальнях. Кириченко, тоді їй було тринадцять років, кілька разів сама втікала від міліції.[708]
Українці в містах бачили, що відбувалося, й поширювали про це чутки. Батько Марії Уманської розповідав їй, як він допомагав збирати селян та їх дітей на вулицях Харкова. Тоді йому пояснили, що селян нагодують і відвезуть додому, але згодом він почув іншу історію: вночі живих та мертвих кидали на вантажівки, відвозили до балки за містом і викидали: «Говорили, що враження було таке, наче земля ворушиться».[709] Олена Кобилко чула таку ж історію: селян, знайдених на вулицях Харкова, «садили у вантажні поїзди, відвозили за місто у поле, щоб вони там померли, і ніхто цього не бачив», і тоді, живих або мертвих, їх кидали до ями.[710]
Ці історії, безумовно, доходили і до сіл, на що й розраховувала влада. Селяни знали, що навіть коли вони залишать село без дозволу місцевої влади, то їх силоміць повернуть додому або кинуть помирати в полі. Висновок Лева Копелєва був жорстоким: паспортна система заклала адміністративний і судовий наріжний камінь для нового кріпацтва, скувала селянство, як це було до звільнення 1861 року.[711]
9
Рішення, що призвели до голоду, 1932: Кінець українізації
Вони поставили свої таланти на службу куркулям та українським контрреволюційним націоналістам і навіть зараз не виказують жодних змін у творчості на знак того, що вони готові повністю служити інтересам партії, радянського уряду та робітникам великої соціалістичної батьківщини — СРСР.
702
АП РФ, 3/30/189 (1933), 26–7, в кн. Пиріг, упоряд., Голодомор, 636.
703
ГДА СБУ Колекція документів “Голодомор 1932–1933 рр. в Україні”, в кн. Пиріг, упоряд., Голодомор, 709.
704
Jan Jacek Bruski, “In Search of New Sources: Polish Diplomatic and Intelligence Reports on the Holodomor”, Holodomor and Gorta Mór: Histories, Memories and Representations of Famine in Ukraine and Ireland, eds. Christian Noack, Lindsay Janssen and Vincent Comerford (London: Anthem Press, 2014), 223.
705
Український голокост, в кн. Мицик та ін., упоряд., том 7, 538.
706
Свідчення Галини Буданцевої, в кн. Коваленко, Маняк, упоряд., 33-й: Голод, 485.
707
Testimony of Varvara Divert, in U.S. Congress and Commission on the Ukraine Famine. Investigation of the Ukrainian Famine, 1932–1933: First Interim Report, 73–4.
708
Свідчення Галини Іванівни Кириченко, в кн. Мицик, упоряд., Український голокост, том 2, 100–1.
709
Свідчення Марії Полікарпівни Уманської, в “Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932–33 років в Україні”, Український інститут національної пам’яті, В. Ющенко, ред. (Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 2008), 93.
710
Свідчення Олени Артемівни Кобилко, в кн. Веселова та ін., упоряд., Пам’ять народу: Геноцид в Україні голодом 1932–1933 років: свідчення, в 2 томах (Київ: Видавничий дім “Калита”, 2009), том 1, 570.
711
Kopelev, The Education of a True Believer, 258.