Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Завдяки Скрипнику засудження теорії боротьби двох культур стало таким звичним, що й сам Лебедь, який відмовився від цієї концепції ще раніше, висловив сподівання, що її милосердно поховають у архівах. Але Скрипник не дозволив цьому статися, бо, як він стверджував, теорія почала жити незалежно від автора[694]. Правда була ще прозаїчніша: аргументи Скрипника настільки були пов’язані з теорією боротьби двох культур, що він просто не міг її облишити.

Він розвинув свою ідею схожості за суттю взаємно антагоністичних націоналізмів у статті під назвою «До теорії боротьби двох культур». Хоча це формулювання придумав Лебедь, Скрипник заявив, що ідея, яку вона позначала, існувала вже давно. Він простежив її аж до передреволюційного українофоба Сергія Щоголєва, котрий заявляв, нібито українські прагнення були антикультурними, бо українська мова не могла слугувати засобом культурного вираження. Революція дала свободу розвивати свій культурний потенціал усім народам у братньому соціалістичному союзі, що міг покласти край національному гнобленню та підтримати «внутрішній дух і матеріальні сили кожного народу», а проте вона залишила багато різноспрямованих сил недоторканими. У найкращих традиціях марксизму Скрипник обстоював той факт, що культурні суперечки відображають соціальні розбіжності, оскільки сили, які прагнули до соціалізму, було загнано в боротьбу проти інших буржуазних за своєю суттю елементів. Буржуазія в Україні була внутрішньо розколота національними протистояннями, найпомітнішим серед яких було протистояння між російською чи зрусифікованою міською буржуазією — та новою українською куркульською буржуазією, що мала прихильників і в місті, і на селі. Національна боротьба між цими двома буржуазіями була водночас спільною боротьбою проти пролетаріату, за український і російський націоналізм. Обидва націоналізми природно протистояли інтернаціоналізму Комуністичної партії й були настільки схожі, аж здавалося, що вони один одного наслідують. Їхній вплив проявлявся в радянських інституціях на кожному рівні, а їхня ворожа ідеологія проникла навіть у партію, привнесена чужорідними елементами, які видавали себе за комуністів і мали вплив навіть на суб’єктивно відданих товаришів[695].