Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури
- Автор: Зборовська Ніла
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Академвидав
- ISBN: 966-8226-36-4
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури». Краткое содержание книги:
Адресована теоретикам та історикам літератури, літературним критикам, викладачам світової та української літератур, аспірантам, студентам, учителям-філологам. Прислужиться всім, хто цікавиться психоаналітичною інтерпретацією літературних текстів.
* * *
Серія «Монограф»
Не шукайте цього терміна у словниках.
Монограф — це людина, яка невгамовно докопується до світоглядної і наукової істини, небуденно мислить, неординарна у слові, провокує своїми текстами до дискусій і альтернативних досліджень, усвідомлюючи, що право на пошук істини передбачає і право на помилку. Стараннями таких людей твориться писемність людства — єдине, що залишається поза часом.
«Академвидав» сподівається сформувати символічну українську аристократичну ложу науковців, зацікавлених у розбудові національної інтелектуальної традиції. Для цього започатковано видавничий проект «Монограф», покликаний об'єднати авторів наукових праць, які ґрунтовно, сміливо і полемічно досліджують актуальні для сучасності і майбутнього проблеми.
Психопорубіжжя фіксувало у національній літературі завершення старої структури (цілісного класичного циклу), що також обумовлювало настрої вмирання. Як було виявлено, згідно з практикою національної психоісторії літератури, національна мужня особистість, яка досягла вищого рівня усвідомленості, маніфестувала себе у літературі відповідно до провідного батьківського психотипу, що пригнітив онтогенетичні фази розвитку — синівські маргінальні (інфантильні) характери. На порубіжжі національна література знову повернулася до активізації маргінальних характерів й активно прагнула до єдиного загальноєвропейського процесу вироблення модерної свідомості для цілого континенту. Отже, національна формула у виробленні літературної свідомості порубіжжя відштовхувалася від спільного знаменника, що об’єднав у цей час типовий загальноєвропейський характер. Таким спільним характером став невротичний — для чоловічої «синівської» психології й істеричний — для «дочківської». Невроз як феномен культури визначив європейське порубіжжя. «Європейська культура зламу віків була невротичною, — писала Є. Павличко. — Невроз у цей час став у ній майже вимогою, необхідною частиною модерності. Невроз сприймався як вираз декадансу, самої новітньої цивілізації»[577]. Поява невротичного/істеричного європейського психохарактеру означала активізацію в національних європейських літературах кастраційного комплексу в обох статей, спрямованого на символічне усунення Бога-отця. Потужний наступ на монотеїзм моделювався у світоглядній імперській системі. Тому для психоісторій європейських літератур є актуальним зіставлення різних національних формул невротичності й істеричності з імперським дискурсом боговбивства.
Символічне вбивство Бога-отця як імперський дискурс
Аналізуючи людське відношення до смерті, З. Фройд зазначав, що у своєму несвідомому люди і досі — «банда вбивць»[578], тобто, будучи нащадками багатьох поколінь убивць, на рівні інстинкту вони не мають жодної відрази до вбивства. Ця відраза формується лише на рівні свідомості і любові, де й виробляється протистояння потягу до вбивства. Христос, за тлумаченням Фройда, приніс себе в жертву, щоб символічно спокутати первородний гріх вбивства батька, тобто на основі єврейської психології він пізнав загальнолюдську провину перед Богом-отцем. XX століття почалося з обожнення сексуального інстинкту, що вело за собою дозвіл на вбивство, пришестя сина-героя, який відсуває Христа заради Антихриста.
«Сутінки» європейської цивілізації наприкінці XIX ст. допомагають побачити дві знакові для того часу й психогенетично споріднені постаті — Ф. Ніцше як загальноєвропейського ідеолога боговбивства та одного з його «апостолів» — польського модерніста С. Пшибишевського. Обох їх об’єднував не лише польський онтогенез, але й відчудження від материнської культури, яке властиве для імперського суб’єкта. Предки Ніцше були вихідцями з Польщі (графи Ніцькі), тому з дитинства він мав глибоке переконання, що «поляки перший народ у світі»[579]. Французький біограф Ф. Ніцше Д. Галеві зауважив його особливу любов до слов’ян: поляків і росіян. Звідси визначальна для світогляду Ніцше орієнтація на Достоєвського. «Синівський» образ С. Пшибишевського моделювався за «батьківським» образом Ф. Ніцше. Під його ідеологічним впливом Пшибишевський прагнув повторити у новому часі слов’янське байронічне «паломництво» по Європі.
Психоаналіз виявляє серед злочинних характерів «злочинців через усвідомлення провини», коли «темне відчуття провини має своїм джерелом комплекс Едіпа» й провокує до символічного боговбивства[580]. Ніцше містив у своїй психології такого нетипового злочинця. «Передіснування почуття провини і використання злочину для раціоналізації цього почуття, — стверджує Фройд, — просвітлюється для нас… в темних промовах Заратустри «про блідого злочинця»[581]. Символічну (на рівні текстів) злочинність Ніцше, що постає у його промовах, підготував страхітливий онтогенез з інтроекцією божевільного батька.
577
Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі — С. 238.
578
Фрейд З. Мы и смерть // http://vapp.ru/docs/moses2/
579
Галеви Д. Жизнь Фридриха Ницше. — Рига, 1991. — С. 13.
580
Фрейд З. Некоторые типы характеров из психоаналитической практики. — С. 177—178.
581
Там само.