Піонери або Біля витоків Саскуеханни

— Мабуть, варто видертися на таку вершину, щоб побачити той величний краєвид.

— Так, якщо людині подобається стояти під склепінням неба, бачити під ногами ферми й будівлі, річки, що в'юняться, наче стрічки; гори внизу, що здаються копицями сіна, а насправді вищі за Гору Видива, — то раджу їй відвідати ту місцину. Коли я уперше поселився в пущі, мене часом дуже доймала самотність. Отоді я йшов у гори Кетскілл і кілька днів пробував на тій вершині: дивився, як живуть люди. Але відтоді минуло багато років, у мене вже немає такого бажання, та й постарів я. Але є там ще одне місце, милі за дві від тої гори, — воно мені тепер любіше, бо там більш дерев, і взагалі воно якесь природніше.

— А що ж це за місце? — спитав Едвардс, зацікавившись нехитрою розповіддю старого.

— Там, у горах, є водоспад: вода з двох озерець спадає в долину, стрибаючи зі скелі на скелю. На тому потоці можна було б вибудувати млин, якби він був комусь потрібний у такій пустці. Але рука, що створила цього стрибуна, ніколи не створювала млинів. Потік в'юниться поміж скель, спочатку повільно так, що в ньому може плавати форель, а тоді все швидше й швидше, ніби звір, що готується до стрибка, і, нарешті, там, де гора роздвоюється, мов оленяча ратиця, він зривається з висоти в ущелину. Перший стрибок — футів двісті: вода, наче лапатий сніг, летить на дно; там, зібравшись на силі, біжить футів п'ятдесят по рівному й знов падає вниз на сотню футів, а тоді так і стрибає з порога на поріг, крутиться то туди, то сюди, аж урешті вибігає в долину.

— Ніколи не чув про таке місце. І в книжках про нього не згадується.

— Я зроду не прочитав жодної книжки, — сказав Шкіряна Панчоха. — Та й що можуть знати про лісові дива ті, хто живе по містах та навчається по школах? Ні, ні, хлопче, той потік струмить у горах від самого створення світу, і небагато хто з білих його бачив. Скелі круг нього як мур стоять, і коли я сидів біля підніжжя першого водоспаду, то мої собаки вбігли в печери, що за тією водяною стіною, і вони видавалися не більшими за кроликів. Як на мене, то найкрасивіше місце в нашому краї.

— А куди тече вода? В якому напрямку? Це притока Делавару?

— Як, як?

— Той потік впадає в Делавар?

— Ні, ні, він тече в старий Гудзон. І так весело жебонить по скелях! Багато разів сидів я на тому заломі, дивився на струмки, що вирували навколо мене, й думав: скільки ж то часу мине, доки ця вода, ніби навмисне створена для такого відлюдного місця, зіллється із солоним морем і прийме на себе кораблі! Коли людина отак опиниться на самоті з природою, вона замислюється. Дивишся і бачиш перед себе в долині, на схід від Високого Піка, тисячі акрів лісу, якого ніколи не торкалася людська рука, і восени той ліс грає всіма барвами, мов тисячі веселок!