Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
— Доповідаю про вибуття із списку хворих.
— А лапа на перев’язі. Що чути?
— В лікарні — в убиральнях та в умивальні — зелені листівки ПСЛ. Агітують.
— Персонал?
— Думаю, що хворі.
— Ти певен? Зрештою, це всього тільки агітація в нужнику!
— Я б не ставився легковажно до цього.
Знов задзвонив телефон, Смолякові, видно, вже терпець урвався, він розпалився, з хвилину кричав те ж саме про гміну, про відділення міліції, що зовсім поряд, потім із серцем кинув трубку, ляснув долонями об коліна:
— Біс знає, біс їх знає!
Чеслав не насмілився розпитувати, тільки дипломатично закинув:
— Знову зв’язок підводить?
— Біс їх знає. Дзвонять з Мосціска, нібито з гміни, мовляв, бандити вбивають, рятуйте, а де ж міліція, де?
Мені це не подобається, тут може бути якийсь підступ, чортзна-що, якийсь дурний жарт, третій, ні, четвертий раз дзвонять, кличуть на поміч, що ж, треба їхати, нічого не вдієш, бо коли це правда, а Смоляк не повірив…
— Я поїду з вами.
Смоляк примружив очі.
— Здурів? З такою лапою?
— Права здорова. Стріляють же правою.
— Чого ти так гарячкуєш?
— Просто цікаво, що там таке, страшенно цікаво.
— Кароль мені голову відірве. — Це вже був дозвіл.
Підталий сніг утрудняв їзду по вузькому, вимощеному ще за царя шляху до Мосціска, але шофер Смоляка вмів гнати і по такій дорозі. Чеслав не знав, хвалити його за це чи картати — якщо грузовик вріжеться в дерево або перекинеться в канаву, може бути дев’ять трупів з начальником управління включно. Але довго про це не роздумував, його цікавила мета, фінал поїздки, власне, він мав підозру, що хтось, добравшись до телефону, пожартував над Смоляком, та й не тільки над Смоляком, може, начальникові слід було б діяти інакше, спочатку перевірити, але якщо бандити справді орудують там, не можна гаяти ані хвилини; а може бути й так: виманили Смоляка з останньою жменькою людей, таких речей не роблять без певного заміру; можна погуляти собі в місті, виконуючи заповіт «президента» Блиска, поки Смоляк мчить стрімголов, повіривши чиємусь недоладному белькотанню по телефону; цікаво, що в такій ситуації зробив би Кароль? Підталий сніг розлітається бризками з-під украй стертих покришок, чвиркає за узбіччя, в поле; в’їжджаючи в село, шофер натискає на клаксон, який гуде безперестанку; під час такої їзди не можна розмовляти, не можна навіть думати логічно, треба держатись за каркас тенту, зиркаючи у віконечко над кабіною…
Перш ніж в’їхати в ліс, вони наздогнали сірий пікап.
Чеслав одразу впізнав лікарняний автомобіль, котрий використовували і в господарстві, і як карету швидкої допомоги; на вузькій, небезпечній дорозі обігнати його було важко, лікарняний шофер, мабуть, не чув сигналу Смолякової машини, не пропускав її, тому довелося зменшити швидкість, і вмить перестало густи у вухах та в голові, сірий пікап в’їхав у ліс, незабаром зник за поворотом, і майже одночасно загриміли постріли, короткі, злі черги, що в першу мить здалися якоюсь оманою слуху.
Грузовик різко загальмував, Чеслав вискочив з нього останній, солдати, а між ними Смоляк у цивільному одязі, бігли наче наввипередки, Чеслав намагався їх наздогнати, послизнувся, мало не впав, побачив пікап, що лежав боком поперек дороги. «Шофера вбили, — ця думка збіглася з тріскотінням автоматів Смолякових людей.
Чеслав побачив, як двоє з купки бандитів, що оточила пікап, чкурнули до лісу, і в розпачі пошкодував, що пишався перев’яззю, — якби руки в нього були здорові і він мав автомат, міг би скосити тих двох чи хоча б одного; решта лежала на дорозі, один з них весь час сідав і знову лягав, мов іван-покиван, але Чеслав не дивився на нього, не почув слів Смоляка: «Це була пастка для нас!» — підбіг до кабіни перевернутого пікапа й голосно вилаявся.
— Він мені ще сьогодні робив перев’язку, — пояснював чи то Смолякові, чи то шоферові, руки якого, нашпиговані уламками скла, нагадували червоне шмаття, — він мені ще сьогодні…
— Ви їхали до хворого? — спитав Смоляк.
— Ні-ні. Ні-ні, — повторював шофер, дивлячись на свої руки.
— Спокійно, спокійно, з вами нічого страшного не сталося. Куди ж ви їхали?
— По картоплю для лікарні, — шофер дивився, як один із солдатів перев’язує йому руки, — по картоплю.
— А він? — Смоляк показав на лікаря, мертве обличчя якого було біліше від переораного снігу на дорозі, а шия в кривавих клаптях.
— Завгосп захворів, — говорив шофер, не зводячи очей з бинта, що обмотував його руки, — ніби передчував, а доктор каже: виручу його — у доктора в Мосціску наречена, не жениться, бо в Кольську ніде жити, — провідаю її, каже, і ось з’їздив, ось як її провідав, ось що з нами зробили…