Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Але Бартек не слухав, точніше, слухав, не чуючи; юшка з вороняти — це як у кошмарному сні; Матус кудись виходив, кроки його було чути довго і все поблизу; так Петер крутився навколо землянки, довго і сторожко, то було дуже давно і прекрасно, Петер не нишпорив по свіжих бойовищах, не шукав живих серед убитих, а вбитих серед живих; може, цей Матус за хвилину принесе на руках, на плечах, притягне, мов нерухому колоду, який-небудь новий трофей в людській подобі, солдата або офіцера, що вже був у пеклі, на тому світі, звідки Матус витяг і його за ноги чи за полу мундира, ні, Матус найперше торсає за руки; дрож десь усередині, ніби пропасниця, треба краще вкритись; Бартек намацав лівою рукою потріпану ковдру, а може, шинелю, спробував підтягти до підборіддя, та даремно, ця лахманина збоку привалена чимсь важким, мабуть, пеньком, що правив і за стіл, і за стілець, потім обмацав ще праву руку, прив’язану ганчірками до грудей та ключиці, під ганчір’ям щось м’яке, якась пухлина, а може, ті Матусові ліки — павутиння з хлібом чи хліб з павутинням, якесь безглуздя, треба його розпитати, щось у цьому є, особливо в павутинні, хліб і павутиння — якийсь символ; знов соннота, так тепер буде весь час: сон, повний видінь, з веремією чудернацьких думок та спогадів, і короткі раптові пробудження, коли пам’ять перестає химерувати і працює, як добре вишколений розвідник; хліб і павутиння — десь це вже було, але де? Хтось про це казав, хтось уже задурював голову цим символом, може, Сворновський, він був трохи пришелепуватий; ні, то в Вільковицях біля Совиної гори, на вигнанні, хтось говорив про це; мовляв, за давніх часів до ран прикладали жований хліб з павутинням; Бартека трохи здивував власний сміх, який тут звучав чудно, недоречно, і він перестав сміятися зі свого відкриття, похвалив подумки Матуса, котрий не такий уже дурний, може, й зовсім не божевільний; потім чвалом примчав на маленькому і вмиленому конику Петер, щоб сповістити пораненого, що вже прийшли росіяни; довго Петер стояв і дивився кудись мимо обличчя Бартека — то вже був сон.
Він ніколи не прокидався від пострілів; на фронті, було, як засне — можна об його голову розбивати артилерійські снаряди, запевняв Петер, на фронті кожен проміняв би їжу на сон, але ніхто не був уві сні такий глухий, як капітан Новак; тут, у печері Матуса, стрілянина була ледве чутна, одначе Бартек збудився.
— Слухай, ніби стріляють?
— Стріляють.
— Далеко?
— На Мураї.
— Я думав, ближче.
— Яром докочується.
— Там наші.
Матус мовчав, ніби чимось збентежений, каганець не світив на своєму звичайному місці, з круглого лазу несміло просочувалось денне світло, в цій хисткій сутіні постать Матуса набувала химерних обрисів, здавалась нереальною.
— Може б, пішов туди. Пошукав наших.
— Це далеко, ще й як.
Надія згасла, Бартек почував себе, мов потопаючий на морі, якого обминає рятівний корабель; він ясно зрозумів: якщо Матус і вибереться на Мурай, то тільки після бою, шукати живих серед убитих і вбитих серед живих.
— Я голодний, — промовив він скоріше сам до себе, ніж до Матуса, якого тепер ладен був зненавидіти.
— Це добре, дуже добре.
Бартек їв помалу, довго, нарешті Матус сказав:
— Годі. А то зашкодить.
— Живіт у мене здоровий, — спробував заперечити Бартек.
— Не можна відразу багато.
Бартек неохоче скорився, знову умить заснув, і далі вже так і пішло: він прокидався, їв, пив і поринав у сон.
Коли Матус міняв йому пов’язку, не почував болю, із цікавістю розглядав розквецяну рану, що була зовсім поряд з першим шрамом, лісовим шрамом річної давності. «Добрий стрілець завжди влучає в одне й те ж саме місце, — подумав з гірким гумором. — Скільки ще разів сюди поцілять? Циганка ворожила: «Будеш двічі вмирати», ці два рази вже були, виходить, край; циганка була п’яна, хлопці напоїли, коли дощі вигнали їх з лісу в село, напоїли її, привели до Бартека: «Вона так добре ворожить…»
— Ти не вставай, — казав Матус, коли Бартек, остаточно загубивши лік дням, пробував свої сили, — не вставай завчасу, а то смерть вернеться.
Тому він пробував сили, як Матус кудись виходив.
Коли вперше виповз із печери, день був похмурий, проте Бартек почував себе, мов сліпець, що раптом прозрів і не може знести світла — в очах мерехтіли великі червоні кола; він ухопився за стовп, що колись був молодою березою, може, її зрізало снарядом, а може, Матус спиляв її для якихось своїх потреб, які важко вгадати, треба буде його спитати про це; Бартек стояв, обнявши цей пеньок лівою рукою, і дивився на світ, що складався з обпаленого літньою спекою лісу з невеличкою галявиною на першому плані й неосяжного неба; ліс опускався вниз, небо здіймалося вгору, можна було перевернути всю цю картину, і нічого б не змінилося; тут застав його Матус і видимо розсердився, а ще більше засмутився, і Бартек зрозумів, що цей самітник боїться знов лишитись наодинці, коли він набереться сили й піде звідси.